Командор вийняв із широкої кишені свого комбезу зчитувач, увіпхав туди кредитку, задоволено кивнув:

– Все до останнього реала, чудово. Забирайте своїх довбо…видовбнів.

Франческі повагалася, потім дістала свій комм:

– М-м-м-м… Сеньйоре, чи не могли б ви дати мені якийсь документ, що ви залишаєте штурмові машини в якості, гм, воєнного трофея? Мені знадобиться для звіту…

Командор широко всміхнувся, відбив на коммі лейтенантки розписку та притис до екрана палець:

– Цього, сподіваюся, буде досить. А тепер – ласкаво прошу – залиште наш локальний простір.

Франческі кивнула. Два силових з команди Вовка відконвоювали обеззброєних пілотів штурмовиків до зоряносоюзівської шлюпки. Франческі сіла у неї останньою, загерметизувала люк, і шлюпка ковзнула по рейкам до шлюзу. Мембрана розкрилася, проковтнула її, закрилася. Друга мембрана шлюзу виплюнула шлюпку в космос, і вона понеслася до фрегата на повній.

– З латиносами розібралися, – задоволено сказав Командор. – Тепер вузькоокі, – він перевів погляд на двох тяньгойців, які стояли неподалік під охороною Василя.

– Ми домовилися, що тяньгойці тобі заплатять за посередництво, – сказав Вовк. – Гадаю, розберетеся. Викуп за них я вже взяв.

Тяньгойці похмуро дивилися мимо Командора та Вовка. Василь легенько підштовхнув їх у спини в бік шлюпки.

Командор простежив за тим, як тяньгойці спакуються в шлюпку, і повернувся до Харитона:

– Ну, начебто тепер розрахувалися.

– Скільки ти здер з латиносів? – з єхидною посмішкою поцікавився Харитон. Командор відповів такою ж усмішкою:

– Та вже повір – себе не зобидив. Так що за вантажівки ми з тобою розрахувалися. Щоправда, п’ятдесят тисяч винагороди мені сплатити довелося – і лишень подумати, кому! Тьху!

­– І кому ж? – немов ненароком спитав Харитон. Командор закотив очі:

– Дірянам, їпати-копати! До речі, Мар’яна тут? Я хочу про дещо з нею поговорити, – він покрутив у руці чотки з кісточок. – П’ять хвилин, а потім ви звалите звідси, і, сподіваюся, я вас ще дуже довго не побачу.

– Гм, а що ж так? Ти ж завдяки нам непоганих грошиків накосив, та ще зуавам вісім новеньких штурмовиків дісталося. До того ж ми тебе, як би там не було, позбавили величеньких проблем та чималих витрат, – Харитон примружився. – Чи отакого профіту недостатньо, щоби запороги на Ботбеї перестали бути небажаними гостями?

– Достатньо, – скрізь зуби промовив Командор. – Але, блін, я потребую часу, щоб донести ці міркування до інших… після того, як вони перетравлять цих довбаних дірян, які мінімум тиждень будуть протринькувати свої півста шматів та триндіти про свій невдолбенний героїзм у кожному шинку.

– Зрозуміло, – Харитон не переставав усміхатися. – Ну, ми все одно тут затримуватися не збиралися.

Він підніс до губів комм: