– Чотири роки. Щодо лайна ви праві на сто відсотків. На нас звалювали роботу, на яку жалко відправляти своїх людей. Ми в розшуку практично всюди. Корабель вже п’ять разів тюнінговали і номери перебивали… тепер ще й «асури» нас у чорний список внесли. Ми як отримали завдання асурського кур’єра грохнути – так і зрозуміли: тепер точно гайки. І вирішили: відробимо цю справу, і спробуємо злиняти. Ми, чесно кажучи, збиралися на Ботбеї нормально в порту сісти і просити в Командора захисту. З Фронтиру не видають, як відомо… Але Джозеф вирішив упіймати велику рибу і кинути всіх. Не знаю, чому. Може, йому латиноси обіцяли більше, ніж ми могли би отримати в Конгресі на аукціоні. Він нам, правду сказати, від початку пропонував продати кейс третій стороні за захист та заступництво. Мері звеліла припинити навіть розмови на цю тему – мовляв, це буде таке ж рабство, лише тільки в нових панів. Джозеф зробив вигляд, що погодився, ну а насправді… коли ви нас у дискреті припалили і ми випали у місцевий локальний простір, він імітував розлад роботи пілотських програм, влаштував аварійну посадку на болотах, сам, сволота така, нап’яв маску, нас із Мері снодійним газом потруїв. Поки Андріян і Тадек дотумкали, в чому справа, і дісталися до рубки, цей сучий вилупок викликав катер з «Біньцяна» – мовляв, заберіть товар, потім стер штінта, прихопив шлюпку та кейс, і п’ятами накивав.

Вовк перевів погляд на Данила. Той замислено промовив:

– З одного боку, мені здається, що він не бреше. Принаймні наскільки я можу сказати по тому, що бачу і відчуваю. Поліграф також показує норму.

На цих словах Таянь смикнувся, озирнувся і скривився, побачивши сканери поліграфа праворуч і ліворуч від його ліжка. Але нічого не сказав.

– А з іншого боку… він же і сам може вірити в те, що говорить. Якщо його розігрують в сліпу.

Почувши це, Таянь різко підвів голову, відкинувши волосся з лоба:

– Та що ти знаєш про це все, біла пташко? Та взагалі в житті хоч один відсоток того лайна, що мені довелося, понюхав?.. А, гаразд. Хочете – вірте, хочете – ні. Висадіть мене де-небудь на Акермані. Лише тільки своїм спецслужбам не передавайте, набридло бути піддослідним пацюком чи рабом на прив’язі.

– Добре, – сказав Вовк. – Але подумай от про що. Наші спецслужби, звісно, не янголи. Але ти можеш попросити політичного притулку. Тобі зроблять нове обличчя, нову біографію, нові документи. Республіка може сховати тебе від Тяньго. Республіка… чи Братство.

Постала тиша. Таянь недовірливо вдивлявся в Харитонове обличчя. Данило відчував його зростаючий неспокій і пробудження його радості та надії. Людські емоції читаються легко – особливо якщо ти маєш генетично посилене чуттєве сприйняття. Данило мав – як і більшість людей, що народилися за останні сто років у Республіці, та й не лише там.

– Чи ви не жартуєте?.. Схоже, що ні… – Таянь здивовано переводив погляд з Вовка на Данила і назад.

Вовк поворушив пальцями кібер-руки:

– Нову особистість із якісними документами ми теж можемо зробити. Особистість – але не громадянство Республіки. Бо його треба заслужити.

Тяньгоєць посміхнувся:

– Ясен хрін, пристойні держави своїм громадянством не розкидаються… Мені підійде і громадянство Конгресу. Я так розумію, його мені й зроблять?

Отаман кивнув:

– Для початку – так. Не турбуйся, документи будуть справжніми. Наскільки це взагалі в Конгресі Фронтиру можливе.

Очі полоненого навігатора загорілися безумною надією. Він потер долонями щоки, спитав:

– А… наскільки велика гарантія? Ну, що мене не видадуть.

– Якщо ти особисто не причетний до злочинів першої категорії тяжкості – то можеш бути спокійним. Із Братства не видають, – сказав Данило.

– А що то таке – злочини першої категорії?