– Мар’яшо, Командор із тобою поговорити хоче. Особисто.

З комма донеслося: «Холера… гаразд. П’ять хвилин, не більше!»

Мар’яна з’явилася майже одразу – просто перейшла із сусіднього вантажного відсіку. Побачивши її, Харитон та Явдоха відійшли до групи силових.

Вона вийшла на середину відсіку і зупинилася за крок перед Командором, дивлячись на нього замислено. Той у свою чергу поїдав її очима. Потім проговорив:

– Ти добре виглядаєш, Маро.

– Ти теж, як бачу, непогано, – вона показала на сріблясту круглу наліпку нейроімплантата на його скроні. – Допомагає?

Командор сумно всміхнувся:

– Мої мізки після Альтаїра так і не впорядкувалися. З цим девайсом я хоча б перестав заїкатися та плутати слова. А ти як?

Вона показала руки:

– Як бачиш. Інше теж полагодили.

Вони помовчали секунд з десять. Потім Командор, крутячи в пальцях чотки, спитав:

– Як тебе занесло до запорогів? Коли ми виповзали з альтаїрських боліт, ти клялася, що як виживеш – з війною покінчиш.

Мар’яна розвела руками:

– Старого папугу новим матюкам не навчиш. На цивілці було… нудно. Війна – вона ж не відпускає ніколи. Ти краще скажи, як сам-то тут опинився? Я знала, що ти прийняв громадянство Конгресу та осів на Ботбеї, вибився в мери. Але чому?

Командор намацав на чотках жетон, опустив на нього очі:

– Та таке. Хотілося жити. Вдома… я був би звичайним ветераном-відставником. Мене б навіть у поліцію з дірявою довбешкою б не взяли. Почесна пенсія, міні-вілла в ресорт-куполі, крісло-гойдалка, садок, риболовля… нудотна нудьга. Сама ж розумієш.

– Ще й як. Але чому Конгрес і Ботбей? Якби ти залишився зі мною, зараз би ми були разом. Тут. У Братстві.

Він скривився:

– Знову воювати? Ні. Я не настільки на війні збочений, як ти. І потім… якби ти залишилася б зі мною, ми б одне одного дуже скоро грохнули, – він підняв до очей розколотий жетон. – Те, що було між нами, було чим завгодно, тільки не тим, чим ми це тоді вважали.

Мар’яна кивнула: