– Щодо «людини» я маю певні сумніви… але гаразд. Моє справжнє ім’я – Таянь Гуаньшу. Поетично, красиво і дуже традиційно. Це ім’я дали при народженні… одній з моїх частин.

Він провів долонею над своїми грудями, торкнувся голови:

– Ще одне ім’я – Ян Діньлі. Це друга моя частина.

Таянь підібгав ноги, обхопив руками коліна. Вовк і Данило мовчали, і він повів далі, не дочекавшись питань:

– Я справді генний модифікант. Справді певним чином із Землі. Моя мати захопилася цією модою на пошук коренів та повернення до витоків, і з’ясувала, що походить від давнього народу хані. Вона поїхала на Землю, де їй підібрали трьох партнерів з подібним походженням, взяли у всіх ДНК і з чотирьох зібрали одну. На Землі це цілком законно. Мати захотіла до того ж додати мені кілька вдосконалень, але якраз на Землі цього і не роблять, крім пролонгу. Тому відпрепарований матеріал вона привезла додому, на Фуцян. Там уже місцеві генетики додали все, що вона хотіла. Звичайний набір, ви тут уже про нього говорили. В Тяньго давно захоплені ідеєю виростити расу надлюдей-геніїв… Там мене нарешті помістили в техно-матицю, – він прикрив очі.

Данило кивнув: цей метод був широко розповсюджений, крім зовсім вже відсталих місць. Зручно і безпечно і для матері, і для дитини. Деякі релігійні діячі, щоправда, час від часу висловлювалися про цей спосіб негативно, але подібні проповіді успіху не мали.

– Із самого дитинства мене, як і всіх дітей в Тяньго, ганяли по безлічі різних тестів – в надії виявити, чи я бува не геній. В чотирнадцять я успішно пройшов тести на навчання навігаторській справі. Природного дару не виявили. Але хороший навчений – це теж непогано. І мене одразу ж забрали в урядову навігаторську академію.

– У чотирнадцять років? – здивувався Данило. – Але як… адже вчать же під «коктейлем»… Це можна лише з вісімнадцяти.

Таянь сумно зітхнув:

– Це у вас. І в інших місцях, де права людини – не порожній звук. В Тяньго з давніх часів держава – все, людина – ніщо, – він розвів руками.

– Наш навчений навігатор дуже дивно сприймав тебе в глибокому гіпері, – дивлячись йому в очі, сказав Харитон. – Чому? Тільки не кажи, ніби тобі пересадили чужий мозок, в таку бридню я ніколи не повірю.

Тяньгоєць дуже невесело розсміявся:

– Іноді бридня може стати реальністю. Хоча насправді ні. Не зовсім… Коли мені виповнилося шістнадцять і стало ясно, що я дійшов до межі своїх можливостей у навчанні, мене і ще сорок дев’ять кращих студентів направили на якісь додаткові тести. Змусили підписати добровільну згоду на експеримент із пробудження прихованих талантів, а потім надягли нейрошоломи і ввели у колапс. А коли я отямився… це був уже не зовсім я. Це було жахливо, мене мучили якісь дивні спогади, такі, яких у мене просто не могло бути. Але вони були такі реальні… я став пригадувати людей, яких ніколи не знав, речі, яких ніколи не робив. А далі – гірше. Я раптом став плутатися в тому, хто я взагалі такий. То я відчував себе собою, а то – якоюсь іншою людиною, і що гірше за все – помираючою. Я ледь не збожеволів… а може, й збожеволів, в цьому я не певний. Загалом, це тривало доволі довго. Виявилося, що під час експерименту нам усім завантажили напряму пам’ять інших людей, списували з помираючих, яким у мозок імплантували якісь особливі нейроконтакти. Ці люди були навігаторами, старими навігаторами, дехто – природними, дехто – навченими. Мені дісталася пам’ять Яна Діньлі, природного навігатора. Пам’ять… але не дар. Учені хотіли перевірити, чи можна зчитати з мозку та записати на інший мозок людську особистість, пам’ять, досвід та здібності.

Вовк і Данило перезирнулися. Почуте шокувало і здавалося неймовірним, але обидва пригадали, що саме за подібні дослідження та експерименти на людях компанія «Асур» свого часу й була оголошена поза законом в Лізі Вільних Планет.

– Отже, виходить, тяньгойці десь знайшли старі асурські розробки? – замислено проговорив Вовк. – І спробували вдосконалити… Наскільки успішно?

Тяньгойський навігатон похитав головою:

– Практично по нулям. З усіх піддослідних вижив лише я. В усіх інших почався розклад особистості, швидкий та незворотній. Я ж якось навчився користуватися пам’яттю Яна Діньлі. І його досвідом. У навігаторській роботі це дійсно допомагає… Правда, нормальним я себе все одно не вважаю.

– Ти тому хотів померти? – спитав Данило. Тепер він зрозумів, чому йому на мить здалося там, на «вивороті», що тяньгоєць роздвоївся.

– Не тільки, – Таянь опустив голову на коліна, обличчя сховалося за розкуйовдженим волоссям. – Коли виявилося, що експеримент накрився, то всіх піддослідних евтаназували. Ну, мене теж хотіли, хоч я і був відносно адекватним, на відміну від інших. Я утік. Чесно кажучи – не пам’ятаю, як. У мене взагалі з пам’яттю не дуже добре, як ви розумієте, – він невесело захихотів. – Отже, я утік, прибився до Мері та Джозефа. А вони тоді команду шукали. Я збрехав їм, тобто – правди не сказав, що в мене у мізках каша. А навігатор їм був потрібний. Мері та Джозеф – вони дезертири з альфабетанського флоту. Звалили звідти, прихопивши корабель, і вирішили на свій ризик працювати. Потім ми знайшли Андріяна та Тадека – це наші технік та бойовик… Як самі розумієте – ми усі в розшуку. Ну, спочатку самі перебивалися чим доведеться, потім нас узяли за дупу тяньгойці. От тут мене й упізнали. Виявилося, що на мене є наказ про ліквідацію – напевно, через той експеримент, хотіли замести сліди, я не знаю. Але в цілому так вийшло, що ми для Тяньго робили усіляку брудну роботу і всі ходили в них на гачку. Нам зробили нові документи, якісні. Штінт на «Леопарді» встановили новий… щоби за нами простіше було шпигувати.

– Ясно. Фактично – раби. І довго ви для Тяньго лайно лопатили? – навіть із певним співчуттям поцікавився Вовк, краєм ока глянувши на Данила. Той стояв спокійно, задумливо дивлячись на Таяня.