Данило кивнув:

– Поки він спав, Леля його обстежила на омніографі. Виглядає він і всередині, і зовні однаково. Молодо, навіть з урахуванням пролонгу. Лише з мозковою активністю навіть уві сні якась аномалія.

Харитон почухав підборіддя:

– На вигляд він типовий тяньгоєць. Прямо настільки типовий, що навіть дивно. Такий… стереотипний. Може, він і не тяньгоєць, а з самої Землі? Вони там зараз начебто як займаються генетичними експериментами з відновлення давніх етносів. Мода така пішла, типу повернення до свого коріння. А там, де генетичні експерименти, може ховатися будь-яка гидота. От тобі й розгадка, що не так з його мізками. Напевне він – генмодифікант.

– Гм… Вовку, ну от я – генмодифікант, – трохи холоднувато нагадав Данило. – Мої пращури брали участь у проекті спрямованої євгеніки. Та й твої ж мабуть теж.

– Мені лише скрінінг робили, – Харитон стенув плечима. – Ну й пролонг, звісно.

– Я не мав на увазі тебе конкретно, зараз же з цим трохи попустило. А от двісті років тому, коли тільки запускали масовий пролонг – тоді й могли. До того ж програма генетичної адаптації до умов середовища досі працює, і не лише у нас. Та вже дві третини цивілізованого людства – генмодифіканти, тим чи іншим чином.

– Я не про те, – Вовк махнув рукою. – Одна справа – коли виправляють биті гени, спадкові хвороби вилучають, імунітет підвищують та інші фізичні параметри покращують, а інша – коли намагаються виростити надлюдей чи займаються виведенням якихось там міфічних чистих рас з не менш міфічними суперздібностями. Я от про це.

– Ключове слово – «міфічними», – Данило, проте, замислився. Була б поряд його дружина Оксана, дипломований медик із додатковою освітою генетика… втім, він і сам непогано знався на цій темі – здебільшого завдяки їй.

– Та ж ці експерименти час від часу хто-небудь та й робить. Я маю на увазі – вирощування надлюдей. Так от, все, чого вдається досягти – це покращення саме фізичних параметрів. Ну, таке – розширення діапазону слуху, зору, покращення нюху, витривалості тощо. Але ще нікому за вісімсот років таких експериментів не вдалося виростити в пробірці геніальних художників, музикантів і особливо навігаторів. Талан від генів не залежить, це суто духовна площина.

Поки Данило говорив це, полонений прокинувся і якийсь час слухав його промову. Раптом втрутився у розмову цілком несподівано для Вовка:

– Це правда. Але весь час хтось пробує… по-різному.

Обидва запороги повернулися до нього:

– Гадаю, ти – наслідок такої спроби? – спитав Вовк.

Той сів на ліжку, потер скроні, стрельнув поглядом у Данила:

– Ось він не дав мені нарешті здохнути, сказав, що жити краще… і що ви мене не здасте тяньгойцям.

Сам Данило такому твердженню дуже здивувався: нічого подібного він на «вивороті» цьому навігатору не обіцяв, просто виказав бажання допомогти та переконав не намагатися чинити самогубство. Але якщо той так зрозумів… що ж, може, воно і на краще.

Вовк сів на відкидний стілець, Данило залишився стояти, притулившись до стіни.

– Для початку назвися, хлопче. Бо якось незручно говорити з безіменною людиною.

Навігатор сумно всміхнувся: