Книги

Запороги та розбійники

22
18
20
22
24
26
28
30

– А що там звітувати. Контакти з ботбейцями встановлені, легенду начебто не провалив… – Саїд зовсім засумував, згадавши про те, скільки грошей він, можливо, втратив. – Навіть товар типу на перепродаж купив.

– Знаю, знаю. Докладний звіт все ж не забудь скласти. А що до товару – то ви з Лейлою беріть кого-небудь на підтримку, хапайте камінчики та вперед – шукати тут якогось пристойного оцінника. Цікаво, чи не обдурили вас хитрожопі ботбейці.

– То були не ботбейці, а латиноси, – виправив його Саїд. – Але від цього не легше. Так, і до речі, про легенду… на зворотному шляху треба мені буде на Кафу навідатися – кафський паспорт подовжити. Раз вже ти на мене цю купецьку легенду навішав…

– Нема питань. Ну, хлопці та дівчата – до роботи.

Щоб не гаяти часу марно, Саїд із Лейлою одразу ж і взялися за діло. Поки Лейла перевдягалася для виходу в порт, Саїд підключився до акерманського довідкового сервера і став шукати підходящого ювеліра. Ювелірів тут, на Акермані, було якось непристойно мало – всього троє. Перелік їхніх послуг також не міг порадувати: наприклад, оцінка каменів була підозріло дешевою, але зате всі троє пропонували водночас і послуги ломбарду. Асортимент того, що вони виробляли самі, був якимось надто малим: обручки, розпізнавальні жетони, накладки на зброю. Зате прикрас на продаж у них було доволі багато. Саїд почухав підборіддя та звернувся до Миколи:

– Слухай-но… от скажи мені, як бувший пент. Тобі ці місцеві ювеліри не видаються підозрілими?

Микола зазирнув у список і кивнув:

– Хе, ще б пак. Присягаюся чим завгодно, що вони крадене скуповують та краденим же і торгують. І на оцінці каменів напарять, як два пальці обісцяти. Ну й, головне, в таких місцях за такою послугою йти до місцевих ювелірів – останнє діло. А ну, подивись-но, чи нема тут відділення альфабетанського банку якого-небудь? Або принаймні республіканського хоча б?

Саїд перевірив – були й республіканський, і альфабетанський банки.

– От туди і підемо. Там точно не обдурять, – він увімкнув інтерком на каютку Лейли:

– Лейло, у тебе діловий костюм є?

– Гм? – відгукнулася вона. – Наскільки діловий?

– Для альфабетанського банку.

– Зараз щось придумаю, – сказала Лейла і вимкнулася.

З’явилася вона через двадцять хвилин, і у всіх, хто був у рубці, відпали щелепи. На ній був щільний чорний комбінезон із високим, під саме підборіддя, коміром, але при тому дуже облягаючий. Прикрашали комбінезон червоні кантики, вшиті в рельєфи костюма, які вигідно (хоча більше вже було й нікуди) підкреслювали всі чесноти Лейліної фігури. Своє чорне волосся вона закрутила у вузол на потилиці.

– Я ж сказав – діловий костюм, – простогнав Микола. – А не вбрання Доміни Долор!!! Тобі лишень силового хлиста не вистачає!

Лейла тільки плечима здвигнула, від чого обтягнуті блискучою синтешкірою груди ворухнулися, і Микола завмер із відкритим ротом.

– Поміж іншим, самий виск альфабетанської моди, щоб ти знав. Тому й купила, коли ми були на Калес-Лімне. Люблю мати в гардеробі щось ультрамодне. Завжди стане у нагоді, – вона розгорнула легкий червоний палантин і вибагливо накинула його на плечі та голову.

Саїд оглянув себе: сіра льотна куртка на звичайному сірому комбезі… виглядало занедбано. Лейла зрозуміла його сумніви:

– Не переймайся, ніхто з клерків не помітить, навіть якщо ти прийдеш голим. Всі будуть на мене витріщатися. Ну, беріть камінці та ходімо.