Микола та Саїд вийняли з підпультових шухляд дві важкенькі коробки, зітхнули тяжко та пішли за Лейлою.

Поки вони йшли через доки, на Лейлу, звісно, вилуплялися. Але якось не більше, ніж зазвичай, і Микола навіть уїдливо докинув:

– Щось я не бачу ніякої особливої бомбезної сили цього костюма.

– Тому що сила не в костюмі, Миколо, – Лейла трохи спустила з одного плеча палантин, легким рухом іншого плеча надала йому якусь особливу бганку. – Костюм лише засіб. А тепер – почнемо.

Вони якраз вийшли з доків у широкий коридор, де було набагато більше народу. Лейла знову ворухнула плечима, якось хитро перемістивши бганки палантина, вдихнула та змінилася.

В коридорі немовби вибухнула гіпнобомба: так різко і так масштабно Лейла привернула до себе погляди більшої частини публіки. Напхані народом коридори станції миттю порожніли, щойно люди помічали Лейлу. Всі розступалися та притискалися до стін, а вона виступала, немов королева.

Банк знаходився в дуже пристойній частині станції – в самому центрі, де не зустрінеш звичайного космохода в засмальцьованому комбезі чи мутну напівпіратську, напівконтрабандистську пику. Тут було навіть красиво – вздовж коридорів під стелею йшли прозорі труби з підсвіткою, в яких у насиченій бульбашками кисню воді вилися декоративні різнокольорові водорості.

Як і казала Лейла, ніхто з банківських клерків на Саїда з Миколою не звернув уваги. Якби вони приперли активовану бомбу, і тоді б, напевне, не помітили. Лейла заволоділа увагою управляючої відділенням, охоронця й оцінника повністю і невід’ємно. Навіть штінт, який у вигляді гуманоїдного кролика з метеликом на шиї висів над голоплатформою, дивився лише на неї (хоча, звісно, при цьому він просканував до кісток і Саїда, і Миколу, все ж таки сексуальна магія Лейли на штінтів не діяла… або майже не діяла).

– Ми дуже щасливі вітати вас у нашому відділенні, міз, – привіталася управляюча. – Ви бажаєте зробити внесок, розміняти валюти, перевести гроші чи укласти угоду?

Лейла недбало махнула долонею:

– Я воліла б отримати послуги оцінника. Треба перевірити дорогоцінні камені.

Саїд та Микола виставили на стіл коробки. Оцінник навіть не глянув на них – дивився лише на Лейлу. Вона відкрила одну з коробок і вийняла звідти пригорщу камінців. Тільки тоді, коли в її руці замерехтіли іризуючі самоцвіти, оцінник і управляюча нарешті звернули на них увагу.

– Якщо ви забажаєте продати камені за повну ціну, нам доведеться просити у вас який-небудь документ… який би підтвердив законність володіння каменями.

Перебираючи пальцями камінці, Лейла широко всміхнулася:

– Ах, ну які можуть бути документи тут, в Конгресі Фронтиру – ви ж самі розумієте ступінь їхньої достовірності. Втім, якщо вас влаштує акт на угоду, оформлений на Ботбеї…

Оцінник виставив на стіл портативний аналізатор і поклав на приладну дошку один з каменів, підключив візор до прилада. Управляюча сказала:

– Наші відділення на планетах і станціях Конгресу приймають усі документи, скріплені печатками урядових осіб Конгресу. Ботбейський акт на угоду чудово підійде.

Саїд поліз у кишеню куртки та дістав акт – пластиковий листок із печаткою і мем-кристал.

– Дякую, цього досить, – управляюча показала на стіл, і Саїд виклав документ і кристал. До кристала одразу ж приєднали читаючий роз’єм, а документ почав сканувати штінт. Оцінник же вовтузився із каменями, закладаючи їх у апарат разом по п’ять штук.

– Чи не бажаєте кави, чаю, міз? Може, вітамінні коктейлі? – просто-таки звивалася довкола Лейли управляюча. Та царствено кивнула: