– В того сучого сина питайте.

Влад повернувся до Джозефа, мило посміхнувся, і той здригнувся, побачивши вражаючі ікла. Влад у своїй останній перед відставкою поліцейській операції втратив половину обличчя разом із нижньою щелепою та зубами. Обличчя йому відновили колишнє, а зуби він захотів зробити за власним бажанням. Цими зубами він, наприклад, з легкістю міг перекусити кабель сантиметрового діаметру. Ну а їхня форма була більше художньою прикрасою, ніж функціональною необхідністю. Втім, Джозефові Ляо про все те знати було зовсім необов’язково.

– Гм… Ну і де ж кейс? – запитав Влад.

Джозеф упорався із собою та відповів цілковитою непристойністю. Влад зітхнув, підняв з підлоги валізку, що стояла біля його ніг, розкрив її та повернув до Джозефа. Медичні інструменти тьмяно виблискували в своїх боксах. Влад пройшовся пальцями по прозорим кришечкам боксів:

– Як банально. Отже, будемо діставати, – і він відігнув фіксатори кишкового зонда.

Джозефа перетрусило. Здоровило, Андріян та зв’язківка єхидно та мстиво посміхнулися. Навігатор не відреагував, взагалі схоже було, що він уже не тут. Данило вдивився в нього уважніше і зрозумів: той випав на «виворіт», без коктейлю Харона і без нейроконтактів навігаторського шолома.

Данило знав, що таке можливо. Він теж таке вмів – сам навчився, зовсім недавно. Звичайно такому вмінню навчали навігаторів, які перебували на військовій чи секретній службі. Вихід на «виворіт» давав можливість ухилитися від будь-якого допиту, навіть медикаментозного п’ятого ступеня. Але для того, щоб навчений, не природний навігатор зумів вийти таким способом на «виворіт», потрібен був великий досвід. І аж ніяк такого досвіду не міг мати такий зелений юнак, до того ж не природний навігатор. Але тут Данило згадав те, що бачив у гіпері – і засумнівався. Може, цей – природний? Просто надто молодий, звідси й така аномалія сприйняття його на «вивороті»… Не звертаючи уваги на здивований погляд Вовка, він сів на підлогу біля полоненого навігатора, схопив його за руку та потужним зусиллям волі пірнув на «виворіт» за ним.

На «вивороті» без нейроконтактів було… дивно. Немовби дивишся на все крізь якийсь мутний гель. І рухаєшся так само.

Жовтогаряча медуза мляво колихалася в цьому «гелі», намагаючись рухатися до найближчої дискретної зони. Данило не знав, що буде, якщо спробувати увійти в дискретну зону «голяка», як називали навігатори той стан, в якому перебували й він, і полонений. Але мав підозру, що нічого доброго. Зрештою, поки що або ніхто того не пробував, або пробував, але вже нічого не міг розповісти. Серед навігаторів ходили моторошні оповідки про привидів гіперпростору, якими ставали ті, хто загинув під час гіперпереходів, помер від перенапруги, надто високої дози «коктейлю Харона» чи заблукав під час вільного пошуку… або спробував перейти в дискрет «голяка».

Данило рвонув за медузою, штовхаючись крізь «гель». Йому те вдавалося швидше, ніж полоненому, і скоро він наздогнав його. Потягнувся, схопив та «поклав у кишеню», долаючи його спротив.

Відчуття від з’єднання було дуже дивним: на мить йому здалося, ніби полонений роздвоївся.

«Навіщо вмирати?» – спитав його Данило.

«Набридло» – відповідь була лаконічною, але дуже насиченою емоційно. На «вивороті» взагалі спілкування відбувається скоріше емоціями та мислеобразами, ніж словами. Навігаторів спеціально навчають такому спілкуванню. Багато інформації не передати, але найважливіше – можна.

Данило не знав, що йому відповісти, тому й не став нічого казати. Просто схопив його міцніше та рвонув геть, на вихід.

Отямився, відчуваючи себе розбитим та змученим. Поряд із ним сиділа Леля. Полонений навігатор все ще не отямився, і помічниця Лелі поралася з ним, клацаючи ін’єктором. Більше нікого не було.

– Скільки часу ми там простирчали? – ледь чутно спитав Данило. Леля дістала з валізки ін’єктор, вколола йому стимулятор:

– Сорок хвилин. Вовк хотів вас відправити у медвідсік, але я не наважилася вас чіпати, поки ви були… там.

Данило кивнув:

– Правильно. Де він сам-то?

– В рубці. Спілкується з тяньгойцями.