Іммі прикрила рот рукою.

— Я не знала.

І таким чином Джул здобула перевагу.

— Усе гаразд, — сказала вона. — Я можу знайти роботу, маю на увазі, що просто готова прийняти, що мені це треба.

— Я мусила здогадатись, — Іммі сіла на ліжко. — Я знала, що ти не вертатимешся до Стенфорду, і ти казала про те, що порвала з тіткою, але я не склала усе докупи, щоб зрозуміти, як усе погано. Бачила, що ти носиш ту саму одежину знову і знову. Ніколи не купляєш продукти. Дозволяєш мені платити за себе.

Гм. То їй слід купляти продукти. Це ті правила поведінки, яких Джул досі не розуміла. Але озвалася до Імоджен лише:

— Усе гаразд.

— Ні, не гаразд, Джул. Мені дуже шкода, — Іммі на мить замовкла, а потім сказала: — Я не вдавалася в подробиці твого життя, хоча мусила б. І не просила тебе розповідати. Мабуть, у мене не дуже великий досвід.

Джул знизала плечима.

— Тобі пощастило.

— Ісаак завжди казав, що в мене вузькі перспективи. У будь-якому разі бери все, що заманеться.

— Я зараз дивно почуваюся.

— Не треба, — Іммі відчинила шафу. Вона була завалена одягом. — У мене більше, ніж потрібно.

Вона підійшла до Джул.

— Дозволь мені поправити волосся. У тебе повипадали шпильки.

Джул мала довге волосся. Більшість часу вона зав’язувала його в тугий пучок.

Вона нахилила голову вперед, а Іммі підібрала кілька вільних прядок із шиї.

— Мусиш коротко підстригтися, — сказала Іммі. — Тобі личитиме. Не так коротко, як у мене. Трохи довший чубчик і, гадаю, трохи м’якший перехід навколо вух.

— Ні.

— Я відведу тебе завтра до свого перукаря, — тиснула Іммі. — Я пригощаю.