— Це та, з ким ти живеш?

— Ні, я більше не спілкуюся з родиною.

Форрест фиркнув:

— Імоджен також.

— Я спілкуюся, — заперечила Імоджен.

— Ні, не спілкується вона, — сказав він.

Джул зазирнула в очі Імоджен.

— Тоді це в нас спільне.

— Гадаю, так, — Іммі викинула бананову шкірку в сміття. — Слухай, ходімо з нами додому. Поплаваємо в басейні, а ти можеш залишитися на обід. Приїдуть деякі тимчасові люди, нові друзі, які будуть на острові два-три тижні. Ми смажитимемо стейки на грилі. Це поруч, у Менемші. Ти такого будинку зроду не бачила. Він величезний.

Відповіддю було «так», але Джул вагалася.

Імоджен підсіла ближче до Джул і посунула свої ноги до її ніг.

— Нумо. Буде весело, — улесливо мовила вона. — Я вже вічність не мала дівочих розмов.

У будинку в Менемші були такі високі стелі та настільки широкі вікна, що повсякденні справи, здавалося, забирали додаткову кімнату та освітлення. Напої здавалися більш шипучими й прохолоднішими, ніж будь-яке питво взагалі.

Джул, Форрест і Іммі плавали в басейні, а потім користувалися душем. Тимчасові люди приїхали на вечерю, але Джул вже могла сказати, що вона до них не належала: через те, як Імоджен гукала її, аби вона підійшла до гриля перевірити стейки, через те, як Іммі сиділа на терасі, скрутившись біля ніг Джул. Імоджен запропонувала їй переночувати в одній з гостьових кімнат, тимчасом як інші друзі залазили до автівки. Вони запропонували відвезти Джул до готелю вже темними дорогами острова.

Вона відмовилася.

Іммі показала Джул кімнату на другому поверсі. Величезне ліжко, білі штори — і, хай як дивно, маленький старомодний кінь-гойдалка та колекція старих флюгерів, що розмістилися на великому дерев’яному столі. Після тривалих годин на осонні Джул провалилась у глибокий сон.

Наступного ранку надутий Форрест відвіз Джул до готелю, щоб вона забрала звідтіля речі. Коли Джул знов увійшла з валізою, Іммі прикрасила кімнату чотирма вазами із квітами. Чотирма. Також вона залишила книжки на тумбочці: «Ярмарок марнославства» Теккерея і «Великі сподівання» Діккенса, а ще путівник по Мартас-Віньярду.

Так почався перелік днів, що перетікали один в інший. Люди Іммі, тимчасові та літературні друзі тижня, набуті на пляжі або на блошиному ринку, кружляли будинком. Вони плавали в басейні, допомагали з пікніками й істерично реготали, хапаючись за груди. Всі без винятку були молоді: симпатичні, розпещені хлопці та однаковою мірою гарні, галасливі дівчата. Більшість із них виявилися кумедними й балакучими, не у фізичній формі та любили припадати до чарки. Студентська молодь й учні мистецьких шкіл. Окрім того, вони мали різне походження та сексуальну орієнтацію. Імоджен була дитиною Нью-Йорка: з неупередженими поглядами, які Джул бачила лише по телебаченню, без сумніву, й цілком упевнена у власній бажаності як подруги і господині.

У Джул забрало день чи два на те, щоб пристосуватись, але незабаром вона усвідомила, що їй зручно. Вона зачарувала тимчасових людей історіями з Ґрінбраяра, Стенфорду та, меншою мірою, Чикаго. Вона охоче сперечалася з ними, коли вони хотіли цього. Вона фліртувала з ними, забувала їхні імена й повідомляла їм про це, тому що факт забуття імен змушував захоплюватися нею і бажати, щоб вона запам’ятала їх. Спочатку вона відправляла фотографії Патті Соколофф і писала їй невимушені, обнадійливі повідомлення. Але тривало це недовго: незабаром Джул почала ігнорувати Патті так само, як Імоджен.

Іммі змусила її відчувати себе бажаною. Незвичне задоволення від цього наповнило Джул.