— Ох, ти справді забіяка, — озвався Форрест. — Мені типу вона подобається, знаєш, Імоджен?

— Йому подобаються норовливі дівчата, — пояснила Імоджен. — Це одна з його небагатьох привабливих якостей.

— А нам він подобається? — запитала в неї Джул.

— Ми терпимо його, бо він має гарну зовнішність, — відповіла Іммі.

Визнавши, що зголодніли, вони пішли по крамницях Аквінни[51]. Знайшовши скупчення торговельних кіосків з їжею та напоями, Форрест замовив три паперові пакети з картоплею фрі на всіх.

Іммі широко всміхнулася до хлопця за стійкою і сказала: «Ти сміятимешся з мене, але мені типу потрібні чотири скибочки цитрини на лимонад. Я шаленію від цитрин. Можеш зробити це для мене?»

Він перепитав: «Цитрина?»

— Чотири скибочки, — відповіла Іммі. Вона поклала лікті на стійку і нахилилася вперед, повернувши обличчя до нього.

— Звісно, — промовив хлопець.

— Ти смієшся з моєї примхи, — сказала вона.

— Не сміюся.

— Подумки смієшся.

— Ні, — він порізав лимон і штовхнув його через стійку до неї в червоно-білій паперянці.

— Тоді дякую, що так серйозно поставився до моєї цитрини, — сказала Імоджен. Вона взяла одну скибочку, поклала до рота і почала жувати, прагнучи вичавити трохи соку. З ротом, повним лимона і цедри, вона процідила: «Для лимонів дуже важливо, щоб їх поважали. Це змушує їх відчувати себе цінними».

Вони сиділи за столиком із видом на стоянку з одного боку та на море з другого. На іншому боці паркувального майданчика люди запускали повітряних зміїв. Дув сильний вітер. Столик був пошарпаний, сірий, горбкуватий. Імоджен з’їла один-два шматочки картоплі, а потім дістала зі своєї сумки ложку і почала їсти нею.

— Ти тут сама? — запитала Іммі. — На Віньярді?

Форрест розкрив свій часопис. Він сидів, трохи відвернувшись від них.

Джул кивнула.

— Так. Я залишила Стенфорд, — вона розповіла історію про тренера-збоченця та втрату стипендії. — Не хочу повертатися додому. Ми з тіткою не ладнаємо.

Іммі нахилилася вперед.