— Ти була вдягнена в синю оксамитову сукню зі шлярками попереду.

Імоджен закрила обличчя долонями.

— Не можу повірити, що ти пам’ятаєш цю сукню! Мати завжди змушувала мене вбиратися в таке на свята, а ми ж навіть не святкували Різдво. Вдягала мене, наче американську ляльку.

Форрест штурхнув Джул у плече.

— Ти, мабуть, восени почнеш навчатися в університеті.

— Насправді я рано закінчила середню школу і вже рік як студентка.

— Де?

— У Стенфордському університеті.

— Знаєш Еллі Торнберрі? — запитала Імоджен. — Вона також там навчається.

— Не згадаю.

— А Вокера Д’Анджело? — запитав Форрест. — Він здобуває ступінь з історії мистецтва.

— Форресту подобається університет, — сказала Імоджен. — А для мене він був наче будинок у чортовому пеклі, тож я більше не навчаюся.

— Утім, ти не дуже й намагалася, — заперечив Форрест.

— Ти говориш, як мій батько.

— О, бу-бу-бу.

Іммі наділа сонцезахисні окуляри.

— Форрест пише роман.

— Що за роман? — спитала Джул.

— Трохи Семюела Беккета[48] в поєднанні з Гантером С. Томпсоном[49], — відповів Форрест. — А ще я великий шанувальник Пінчона[50], тому відчуватиметься його вплив.

— Прапор тобі в руки, — сказала Джул.