— Тебе не виганяли, — уїдливо промовила Імоджен. Форрест відклав свій журнал.

— Ні, справді, мене вигнали, — обоє вже були зацікавлені. — Через проституцію, — сказала Джул.

Обличчя Імоджен потемніло.

— Жартую. Це був жарт.

Імоджен почала сміятися, повільно й тихо, затуливши рот рукою.

— Тіна, чи як там її, мала звичку хапати мене за штани і труси й різко натягувати вгору, а також виголошувала погрозливу маячню в роздягальні, — сказала Джул. — Зрештою я вдарила її головою об цегляну стіну. Як наслідок, їй накладали шви.

— Це та, з хвилястим волоссям? Висока? — уточнила Імоджен.

— Ні. Менша, та, що крутилася довкола високої.

— Не можу її уявити.

— Це на краще.

— І ти вдарила її головою об стіну?

Джул кивнула.

— Я забіяка. Можна назвати це даром.

— Забіяка? — перепитав Форрест.

— Боєць, — відповіла Джул. — Не задля розваги, але… ну, розумієш. Самозахист. Боротьба зі злом. Захист Готем-Сіті[46].

— Не може бути, щоб я ніколи не чула про те, як ти відправила дівчину до лікарні, — сказала Імоджен.

— Це тримали в таємниці. Тіна не хотіла про таке розповідати через те, що вона робила мені до того, як я її зупинила, розумієш? І це виставило б Ґрінбраяр у негарному світлі. Дівчата б’ються. Це сталося просто перед зимовим концертом, — пояснила Джул, — коли приїхали всі батьки. Мені дозволили заспівати на концерті, перш ніж вигнати. Пам’ятаєш? Керевей виконувала соло.

— О, так. Пейтон Керевей.

— Ми співали пісню Ґершвіна.

— І пісню «Рудольф»[47], — додала Імоджен. — Ми були занадто дорослі, щоб співати «Рудольфа». Це було сміховинно.