Вона вийшла з магазину, ніби це було щось неважливе, ніби Джул не чекала на неї і не шукала її цілісінькими днями. Вона здавалася чарівною, і, що важливо, невимушеною. Наче привабливість не потребувала жодних зусиль.

Джул була майже впевнена, що Імоджен упізнає її, але цього не сталося.

— Ти сьогодні занадто нервовий, — відказала Іммі хлопцеві. — А коли ти нервовий — це нудно.

— Ти навіть нічого не купила, — огризнувся він. — Я хочу на пляж.

— Пляж нікуди не подінеться, — сказала Імоджен, риючись у своїй сумці. — І я таки щось купила.

Хлопець зітхнув.

— Що?

— Це тобі, — відповіла вона, дістала невеличкий паперовий пакунок і віддала йому. Хлопець потягнув за стрічку і вийняв плетений браслет.

Джул очікувала, що хлопець розсердиться, але натомість він осміхнувся. Він одяг браслет і зарився обличчям у шию Імоджен.

— Мені подобається, — сказав він. — Він чудовий.

— Це дешева прикраса, — відповіла вона. — Ти ненавидиш їх.

— Але я люблю подарунки, — мовив хлопець.

— Знаю, що любиш.

— Ходімо, — запропонував він, — вода має бути теплою, — і вони попрямували через стоянку в напрямку до стежки на пляж.

Джул озирнулася. Гід махав рукою до натовпу, закликаючи людей повернутися до автобуса. За розкладом він від’їжджав за п’ять хвилин.

Вона не зможе повернутися до готелю. Її мобільний майже розрядився, і вона не знала, чи вдасться викликати таксі з цієї частини острова.

Це не важило. Вона знайшла Імоджен Соколофф.

Автобус поїхав без Джул.