— Так, але я покинула навчання після першого семестру, — відповіла Джул.

— Чому?

— Це довга і нудна історія.

— Розкажи. Ти відвернеш мене від нудоти, і тоді я не наблюю на тебе. Усі у виграші.

— Мій батько сказав, що я зв’язалася з любителями вечірок і не працювала на розвиток свого потенціалу в першому семестрі, — відповіла Джул.

Паоло засміявся.

— Це в його стилі. І що ти відповіла?

— Я відповіла… що мені кортить жити інакшим життям, тим, що відрізняється від того, котре мало стати моєю долею, — повільно мовила Джул. — Приїхати сюди — то є спосіб досягнути цього.

Карусель уповільнила рух і зупинилася. Вони зіскочили з коней і відійшли.

Паоло забрав великий наплічник із кутка, де він його приткнув.

— Хочеш морозива? — запитав він. — Я знаю місце з найкращим морозивом на острові.

Вони прогулялися до невеличкої крамниці. Вони сперечались, яким соусом поливати морозиво — гарячим шоколадним чи карамельним, а відтак погодилися, що проблема розв’яжеться, якщо використати їх одночасно. Паоло сказав:

— Так дивно, що ти просто зараз тут. Мені здається, ми зустрічалися десь мільйон разів.

— Звідки ти знав, що я на Мартас-Віньярді?

Паоло з’їв ложку морозива.

— Ти була типу трохи знаменитою, Імоджен: кинула навчання і зникла — а потім опинилася тут. Якщо чесно, твій батько просив мене потелефонувати тобі, коли я був на острові.

— Ні, він цього не просив.

— Просив. Він писав мені, бачиш? Я телефонував тобі шість днів тому, — він дістав iPhone і показав останні дзвінки.

— Це трохи лячно.

— Ні, — заперечив Паоло. — Ґіл хоче знати, як ти, ось і все. Він сказав, що ти не відповідаєш на дзвінки, що ти залишила навчання і поїхала на Віньярд. Якби я побачив тебе, то мусив сповістити, що ти в порядку. Він хотів, щоб я сказав тобі, що його оперуватимуть.