— Потім нам доводиться обприскувати терасу відбілювачем. Маленькі плями від хлорки вже по усій деревині, — вела далі Патті. — Це огидно. Утім, ось, що ти робиш, коли любиш тварин. Дозволяєш їм паскудити на терасі.

— Імоджен завжди приносила додому безпритульних котів, — озвався Ґіл. — Коли вона вчилась у середній школі. Кожні два місяці з’являлося нове кошеня.

— Деякі з них не виживали, — пояснила Патті. — Вона знаходила їх на вулиці, хворих на котячий бронхіт чи якусь іншу пошесть. Вони помирали своєю крихітною сумною смертю, і серце Іммі щоразу розбивалося. Потім вона поїхала до Вассара, і ми залишилися з цими хлопцями, — Патті погладила кота, який походжав під обіднім столом. — Суцільні неприємності, і цим пишаємося.

Як кожна випускниця Ґрінбраяра, Патті розповідала історії про свої шкільні роки.

— Ми мусили носити панчохи або гетри і форму впродовж року, — сказала вона. — І коли наставало літо, почувалися дуже незручно. У середній школі — це було наприкінці сімдесятих — дехто з нас не вдягав спідню білизну, щоб здаватися крутим. Гетри без трусів! — вона поплескала Джул по плечу. — Вам з Іммі пощастило, що форма змінилася. Ти вивчала музику в Ґрінбраярі? Ти тоді так пристрасно розповідала про Ґершвіна.

— Трішки.

— Ти пам’ятаєш зимовий концерт?

— Звісно.

— Я просто бачу, як ви з Імоджен стоїте поряд. Ви були найменшими дівчатами в дев’ятому класі. Ви всі співали колядки, а Керевей виконувала соло. Пам’ятаєш?

— Звичайно.

— Вони прикрасили залу на свята, а в кутку поставили дерево. І менору, звичайно ж, установили, але то була формальність, — сказала Патті. — Господи, я зараз розридаюся, згадуючи Іммі в тій синій оксамитовій сукні. Я купила їй святкову сукню на той концерт, яскраво-синього кольору зі шлярками попереду.

— У перший мій день у Ґрінбраярі Іммі врятувала мене, — промовила Джул. — Коли я стояла в черзі кафетерію, хтось урізався в мене, і соус до спагеті розлетівся бризками по усій моїй сорочці. А я стояла, дивлячись на лискучих дівчат у чистому одязі. Усі були знайомі між собою з молодших класів, — історія просто текла з вуст Джул. Патті й Ґіл були вдячними слухачами. — Як я могла підсісти за будь-який столик, коли була геть уся в соусі, наче в крові?

— О, солоденька цукерочко.

— І тут підійшла Іммі. Вона забрала в мене з рук тацю і познайомила з усіма своїми друзями, вдаючи, що не бачить бруду на моїй сорочці, тож вони також удали, ніби все гаразд. І так було, — сказала Джул. — Вона була однією з моїх улюблениць, але ми більше не підтримували зв’язок, коли я переїхала.

Пізніше у вітальні Ґіл умостився на дивані з кисневими трубками в носі. Патті принесла грубезний фотоальбом з позолоченого паперу.

— Не проти подивитися фотографії?

Вони переглядали старі світлини. Джул виявила, що Імоджен напрочуд вродлива, низенька і трохи пустотлива. Вона мала світле волосся й пухлі щічки з ямочками, які згодом перетворилися на високі вилиці. На багатьох знімках вона була на тлі різних привабливих місць. «Це ми їздили до Парижа», — розповідала Патті, або «Це ми на фермі», або «Це найстаріша карусель Америки»». Іммі носила розкльошені спідниці та смугасті легінси. На більшості світлин її волосся було довгим і трохи скуйовдженим. Пізніше вона вже з’являлася на фотографіях із брекетами на зубах.

— Після того як ти покинула Ґрінбраяр, Іммі більше не мала всиновлених друзів, — сказала Патті. — Я завжди відчувала, що ми схибили в цьому, — вона нахилилася вперед. — А в тебе було таке? Спілкування з родинами, подібними до твоєї?

Джул глибоко вдихнула.

— Ні, не було.