— Приємно познайомитись. Я Літа Крущала.

— Ґрінбраяр був зачинателем у галузі освіти жінок ще від 1926 року, — сказала Макінтош. — Ми орендуємо три мистецькі особняки, що спочатку були приватними будинками. Ці будівлі — споруди історичного значення, а наші спонсори нині є доброчинцями та прибічниками освіти для дівчат.

— Це школа для дівчат?

Макінтош вручила Джул мереживний чорний фартух.

— Дослідження показують, що в одностатевих школах дівчата вчаться на більш нетрадиційних курсах, як, наприклад, передова наука. Вони менше хвилюються про те, який мають вигляд, у них більший дух суперництва і вища самооцінка, — вона виголосила це, ніби промову, яку повторювала тисячу разів. — Сьогодні ми очікуємо на сотню гостей, спочатку концерт і закуски. Потім банкет нагорі в залах на третьому поверсі, — Макінтош завела Джул до святкової зали, де високі столи були вкриті білими скатертинами. — Дівчата приходять сюди на збори по понеділках і п’ятницях, а в середині тижня використовуємо її для йоги та запрошених доповідачів.

Стіни святкової зали були прикрашені картинами, намальованими олійними фарбами. Відчувався сильний запах засобу для полірування меблів. Зі стелі спускалися три люстри, а в кутку стояв рояль. Важко повірити, що люди ходили сюди навчатися.

Макінтош представила Джул керівнику служби обслуговування, і Джул назвалась ім’ям Літи. Вона пов’язала фартух поверх сукні. Керівник відправив її складати серветки, але щойно він відвернувся, Джул попрямувала по коридору і крадькома зазирнула до класної кімнати.

Кімната була заповнена книжками. На стіні висіла інтерактивна дошка, біля іншої стояв ряд комп’ютерів, але центр класу здавався старим. На підлозі лежав дорогий червоний килим. Навколо широкого старого столу розмістилися важкі стільці. На дошці вчитель написав:

Твір на вільну тему, 10 хвилин:

«Ось що важливо: мати змогу будь-якої хвилини пожервувати тим, що маєш, заради того, ким можеш стати».

Шарль Дюбуа

Джул торкнулася краю столу. Вона вирішила, що сиділа б на цьому місці. Це було б її постійне місце: спиною до світла з вікна, погляд спрямований на двері. Вона б сперечалася щодо цитати Дюбуа з іншими студентками. Учителька, жінка в чорному, звеличалася б над ними, не погрожуючи, а надихаючи. Вона підштовхувала б їх до успіху. Вона б вірила, що її дівчата — це майбутнє.

Хтось закашляв. У кабінеті стояв керівник служби обслуговування. Він показав Джул на двері. Вона пішла слідом за ним до купи серветок і почала їх складати.

До святкової зали прибув галасливий піаніст. Сухорлявий, зі світлими веснянками і рудим волоссям. Його зап’ястки аж занадто випиналися з рукавів піджака. Він дістав партитуру, хвилину-дві перевіряв мобільник, а відтак почав грати. Мелодія була енергійною і такою собі класичною. Вона наповнила приміщення світлом, ніби вечірка вже почалася. Завершивши складати серветки, Джул підійшла до нього.

— Що це за пісня?

— Ґершвін, — зневажливо відповів піаніст. — Це ланч під його музику. Багатії полюбляють Ґершвіна.

— А ти ні?

Піаніст знизав плечима, і далі граючи.

— Він сплачує оренду.

— Я думала, що у людей, які грають на роялі, вже є гроші.