— Я знаю, що його оперуватимуть. Я щойно була в місті разом із ним.

— Відтак мої сили були змарновані, — мовив Паоло, стенуючи плечима. — Не вперше.

Повернувшись до гавані, вони спостерігали за човнами. Паоло розповідав, що мандрує, аби уникнути зіпсованої репутації його батька та наслідків для родини. У травні він закінчив коледж і думав про вступ до медичного університету, але спочатку хотів побачити світ. Зараз він планує провести ніч у Бостоні, перш ніж сісти на літак до Мадрида. Він зі своїм другом подорожуватимуть упродовж року або й більше — спочатку Європа, відтак Азія, і закінчать на Філіппінах.

На його пором розпочалася посадка. Перед тим як піти, Паоло швидко поцілував Джул. Він був ніжним і впевненим, не наполегливим. Його губи були трохи липкими від карамельного соусу.

Джул ошелешив поцілунок. Вона не хотіла, щоб Паоло доторкнувся до неї. Вона не бажала, щоб хтось узагалі колись торкався її. Але коли повні та м’які губи Паоло накрили її вуста, їй це сподобалося.

Вона поклала руки йому на шию, притягнула до себе і знову поцілувала. Він був чудовим хлопцем, думала Джул. Не домінантним і не пітним. Не жадібним і не грубим. Не поблажливим. Не облесливим і без понтів. Його поцілунок був аж такий ніжний, що їй довелося нахилитися, щоб відчути його повністю.

Як же дівчина хотіла назвати йому своє справжнє ім’я!

— Можна зателефонувати тобі? — запитав він. — Я маю на увазі, знову? Не заради спокою твого батька.

Ні, ні.

Не можна, щоб Паоло знову телефонував на номер Імоджен. Якщо він це зробить, то зрозуміє, що не Імоджен він зустрів.

— Краще не треба, — відповіла Джул.

— Чому? Так, я буду в Мадриді, а потім казна-де, але ми могли б… могли б просто інколи розмовляти. Можливо, про гарячий шоколадний чи карамельний соус. Або про твоє нове життя.

— Я пов’язана, — вимовила Джул, прагнучи його зупинити.

Обличчя Паоло витяглося.

— О, ти пов’язана. Ну звичайно. Що ж, так чи так, мій номер у тебе вже є, — сказав він. — Я невдовзі залишу тобі повідомлення. Номер 646. Отже, зможеш мені повідомити, щойно розв’яжешся-перев’яжешся, хай там як. Гаразд?

— Я не телефонуватиму тобі, — відказала Джул. — Але дякую за морозиво.

На мить він здався ображеним. А потім осміхнувся.

— У будь-який час, Імоджен.

Паоло накинув наплічник і зник.

Джул дивилась, як його пором вирушає від пристані. Потім вона зняла з себе еспадрильї і покрокувала на пісок. Вона зайшла у воду і стала. Вона відчула, що Імоджен Соколофф зробила б це, насолоджувалася б легким почуттям туги та красою краєвиду на гавань, підібравши пелену гарненької білої сукні над водою.