Мартас-Вiньярд
За тиждень до того охорона безпеки зупинила Джул в аеропорту.
— Щоб пронести цю сумку, міс, треба покласти туалетне причандалля в прозорий пластиковий пакет, — сказав їй чоловік у синій формі та з плюсклою шиєю. — Ви не бачили цей знак? Не більше за 3,4 унції[52].
Охоронець у синіх латексних рукавичках перевіряв валізу Джул. Він узяв шампунь, кондиціонер для волосся, захисний крем від сонця, лосьйон для тіла і викинув усе до смітника.
— Тепер я знову її відправлю, — сказав він, застібаючи сумку. — Усе має бути у порядку. Чекайте тут.
Вона чекала. Джул намагалася мати такий вигляд, ніби вона знала, як упаковувати рідини для подорожі літаком, і просто забула, але її вуха палали. Вона злилася через згаяний час. Вона відчувала себе мізерною і недосвідченою.
Літак був тісним, із пластиковими сидіннями, що зносилися з плином часу, але Джул насолоджувалася польотом. Краєвид був разючий. Стояв безхмарний день. Берегова лінія зігнулася до низу узбережжя, коричневого і зеленого.
Її готель розташувався навпроти гавані в Оук Блафс. Це була вікторіанська будівля з білим оздобленим фасадом. Джул залишила валізу в кімнаті й пройшла кілька кварталів до району Сьокіт-Авеню. Місто заполонили відпочивальники. Знайшлося кілька магазинів із гарним одягом. Джул буде потрібна одежа; вона дістала подарункові картки Visa і знала, що матиме гарний вигляд, але вагалася.
Вона спостерігала за жінками, коли ті проходили повз неї. Вони носили джинси або коротенькі бавовняні спідниці та сандалі з відкритими носками. Бляклі кольори і темно-сині. Сумки в них були не шкіряні, а з тканини. Колір помад був тілесним та рожевим, але в жодному разі не червоним. Деякі жінки вбирались у білі штани та еспадрильї. Бюстгальтерів не було видно. Сережки носили лише маленького розміру.
Джул зняла свої сережки-кільця і сховала їх в сумку. Вона повернулася до магазинів, і придбала там джинси чоловічого крою, три бавовняні майки, довгий обтічний кардиган, еспадрильї та білий сарафан. Потім вона купила полотняну сумку із сірими квітами. Вона розплатилася карткою і зняла готівку з автомата.
Зупинившись на розі вулиці, Джул переклала своє посвідчення особи, гроші, косметику й мобільник до нової сумки. Вона подзвонила до телефонної білінгової служби і поповнила рахунок за номером картки Visa. Потім зателефонувала до Літи, своєї сусідки по кімнаті, і залишила їй голосове повідомлення, у якому перепрошувала.
У готелі Джул потренувалася, прийняла душ та вдягла білу сукню. Вона розпустила волосся і вклала його вільними хвилями. Їй треба знайти Імоджен, але це могло зачекати до наступного дня.
Вона зайшла до устричного бару, що виходив на гавань, і замовила лобстер-рол. Коли страву принесли, вона виявилася не такою, як сподівалася Джул. Це були шматки омара в майонезі на підсмаженій булочці для хот-догів. Джул уявляла страву витонченішою.
Вона замовила тарілку картоплі фрі та з’їла її замість рола.
Здавалося дивним безжурно гуляти по місту. Джул зупинилася біля каруселі. Атракціон розташовувався в приміщенні — у темній старій будівлі, з якої пахло попкорном. Знак проголошував, що «Летючі Коні» — найстаріша карусель Америки.
Вона купила квиток. Людей було небагато, лише кілька дітей у супроводі старших братів і сестер. Батьки в зоні очікування втупились у свої мобільні. Музика була старомодною. Джул обрала собі невеличкого коня.
Щойно атракціон запрацював, вона помітила хлопця, який сидів на поні поруч із нею. Він був жилястий, з розвиненими дельтовидними м’язами і найширшими м’язами спини: можливо, альпініст, але, безумовно, не хлопець із тренажерної зали. Джул подумала, що в нього є ознаки як білошкірої раси, так і азійської. У хлопця було густе чорне волосся, трохи задовге. Він мав вигляд, наче тривалий час перебував на сонці.
— Зараз я відчуваю себе невдахою, — промовив він, щойно карусель почала рухатися. — Це було божевільно кепською ідеєю, — він говорив зі звичним американським акцентом.
Джул це запам’ятала.
— Чому?