Ми звиклі говорити про публічний простір і публічну сферу як такі, що ідентифікуються на території кожної держави, і гадаємо, що можуть робити в них політичні партії, профспілки і суспільні рухи самої країни. Однак, як ми щойно побачили, публічне стало просторово розпливчастим, і зараз ми маємо заново зрозуміти його за уявленнями про мережі та потоки, які виходять за межі території. Джон Кін запропонував нове визначення публічного, в якому він хоча і продовжує застосовувати просторові метафори, дає можливість зрозуміти їх у цьому відкритому і транстериторіальному значенні. Він визначає публічну сферу як «особливий тип просторових відносин між двома або більшою кількістю осіб, зазвичай пов’язаних за допомогою якого-небудь засобу комунікації (телебачення, радіо, супутника, факсу, телефону тощо), в яких впродовж короткого або більш тривалого часу відбуваються ненасильницькі зіткнення, пов’язані з владними відносинами, котрі діють у межах свого механізму взаємодії та/або в більш широких межах соціальних структур і політики, в які вміщені учасники диспутів» (Keane, 1995: 8).

Для того щоб охарактеризувати, як взаємодіють суперники, що належать до різних географічних і комунікаційних рівнів, згаданий автор вирізняє, по-перше, мікропублічні сфери – локальні простори, в яких беруть участь десятки, сотні й тисячі учасників. Приклади: збори сусідів, церкви, кафе і, звичайно, осередки громадських рухів, які функціонують як локальні лабораторії громадської комунікації.

По-друге, ним вирізняються мезопублічні сфери – національного чи регіонального рівня, де мільйони осіб обговорюють владу, зокрема у часописах на кшталт The New York Times, Le Monde, A Folha de Sao Paulo, Clarín або El Pais і електронних виданнях подібного масштабу. За останніх років домінування мас-медіа над локальною комунікацією та їхня керованість приватними підприємствами демонструє зменшення ролі «громадських служб», або напівдержавних організацій, і гегемонію приватних акторів у суперництві за владу.

Глобалізаційні процеси також призводять до визнання існування макропублічних сфер. Ця третя мережа представлена інформагентствами, які охоплюють всю планету, і транснаціональними мультимедійними компаніями (Time-Warner, MTV, Bertelsmann). Їхній спосіб концентрувати журналістські креативні таланти, технологічні інновації та канали поширення перетворює їх на впливових управлінців світової сфери інформації і розваг. Вони сприяють проведенню транснаціональних публічних дискусій (попри те що події, які обговорюються, відбуваються в одній чи двох країнах), як це відбулось у випадку війни в Перській затоці, фінансових криз Південно-Східної Азії, Мексики і Бразилії. Ми переходимо від палати депутатів і національного телебачення до світу супутникових комунікацій як сцени для обговорювання.

Потрібно відходити від цієї цінної пропозиції Кіна, яка є занадто формальною і тому лише розширює перспективи, вказуючи, що діяльність у публічній сфері вимагає займатись усіма цими рівнями. Потрібно враховувати, як реорганізується влада, пов’язуючи різні сценарії та мережі. Відповідно до того, як транснаціональні культурні індустрії заволодівають стратегічними сферами публічного життя, культура приватизується і потерпає від уникнення відповідальності щодо соціальних інтересів і нерівності. Глобалізація є уявленою, як уже пояснювалося, за єдиною логікою гомогенізованої конкурентності на ринках. Абстрактний громадянин сучасної класичної демократичної держави замінюється на абстрактних підприємців та інвесторів без явних особливих рис у зов­нішньому вигляді. Звісна річ, вони зазвичай намагаються впровадити познаки й стилі своєї символічної та соціальної системи (американської, японської чи якоїсь європейської країни), однак насправді головним відхиленням, яке впливає на їхню діяльністю, є звуження того полемічного змісту, який мають культурні блага, до їхньої товарності.

Що можуть зробити держави і наднаціональні організації щодо цієї реорганізації культурних ринків? Оскільки державні та міжурядові актори (ЮНЕСКО, BID, ОАД[75], Конвенція імені Андреса Бельо, SELA, МЕРКОСУР) представляють публічні інтереси, вони можуть допомогти пов’язати торговельні взаємодії з іншими соціальними і культурними взаєминами, в яких визначається якість життя, та які не можуть бути зведені до ринку, – такі як права людини, наукові й естетичні інновації, участь у житті соціуму, захист природних і суспільних багатств. Це завдання починає реалізовуватися, відповідно до глобалізаційного перекомпонування публічної сфери, в працях згаданих організацій, наведених у бібліографічному списку в кінці цієї книжки. Однак ці міркування рідко переносяться в політику державних і наднаціональних органів для забезпечення соціальних і культурних прав або політичних вимог більшості та меншин.

Попри протистояння, яке в минулому існувало між державою та підприємствами, зараз ми сприймаємо державу як простір для поєднування ініціатив урядів і підприємницьких й інших секторів громадянського суспільства. Одне із завдань з врегулювання й арбітражу, яке можуть здійснювати державні органи, полягає в запобіганні тому, щоб інтереси громадянського суспільства звужувалися до інтересів підприємців і навіть щоб підприємницькі інтереси обмежувались інтересами інвесторів.

«Держава не повинна втручатись до культури», – чуємо нерідко. Цей принцип був корисним для протистояння цензурі, авторитаризму і патерналізму, які пригнічують соціальну креативність. Однак коли він застосовується не лише до творчості, а й до сукупності процесів циркуляції культурних благ, це означає, що вони залишаються вільними від визначального впливу потужніших акторів. Припускається – за ідеалістичною позицією, – що культурну творчість здійснюють винятково індивіди і це відбувається на самоті. Цього важко дотримуватися за умов антропологічних, соціологічних і комунікаційних відносин, які демонструють культурну творчість, що здійснюється також у процесі циркуляції та сприйняття. Приватні підприємства хоч і декларують, що захищають креативну свободу індивідів, водночас здійснюють найбільше втручання до відбору того, що буде циркулювати, а що ні, встановлюють умови «винаходження» і «творіння» для індивідів і груп. Держава не повинна вказувати митцям, яку музику творити, що малювати і фільмувати, однак вона несе відповідальність за публічне спрямування цієї продукції для того, щоб до неї мали доступ усі сектори суспільства і щоб культурне розмаїття могло виявлятись і цінуватися.

Я хочу коротко описати п’ять стратегічних площин, у яких зараз може здійснюватися діяльність держав, наднаціональних організацій і суспільних утворень із метою активізації суспільного життя. Я їх виокремлюю, враховуючи можливості, які негегемонійні країни мають у культурному виробництві для покращення своєї конкурентної участі в глобальних ринках і для більшого демократичного визнання розмаїття.

а) Культурна політика, яка повинна розглядатись як пріоритетна для оцінки того, як суспільство поводиться за умов глобалізації, це та, що реалізується щодо громадян. Це означає передовсім ставити на чільне місце розвиток людей, а не капіталів чи інші торговельні показники. Першорядним питанням є не те, від якої культурної продукції ми зможемо отримати більші прибутки, щоб потім вирішувати, чи будемо сприяти продукуванню кінофільмів, дисків і телесеріалів і залишимо напризволяще симфонії, картини і наукові видання. Відправною точкою є те, як структурується культурна пропозиція в суспільстві (з історичною спадщиною, з тим, що створюється зараз і що запозичується з інших культур) та як взаємодіє з традиціями споживання і присвоювання, які склались у населення. Йдеться про дослідження того, чи ця пропозиція і способи її присвоєння є найадекватнішими для того, щоб різні сектори суспільства могли бути визнані зі своїми відмінностями, досягти більш справедливого розподілу матеріальних і символічних ресурсів, спільно опиратися утискові всередині країни й у відносинах з іншими державами. Актори культурної політики – особливо державні й суспільні у співпраці з приватними – мають спитати себе, як підтримувати розмаїття спадщин у суспільстві та створювати можливості для невизнаних відмінностей і непередбачуваних інновацій.

Одночасна робота з опрацювання соціокультурної спільності та з відмінностями передбачає розвиток програм для зменшення нерівності у доступі до культури та її креативної реалізації, котра залежить від того, в якому місті чи районі мешкає особа, є вона чоловіком чи жінкою, білим, негром чи індіанцем, однак водночас передбачає гарантування створення публічних сцен і комунікаційних просторів для того, щоб чоловіки і жінки, члени різних етнічних і вікових груп демонстрували, що саме було й залишається значущим для їхньої групи, і намагалися це оновлювати. Якщо такі умови вже існують – є майже все, що потрібно, щоб культурні споживачі та творці перетворилися на громадян.

Поставити громадян до центру уваги передбачає, що опрацьовуються не лише відмінності, історично сформовані на певній території, а й ті, що існують між корінними мешканцями й іноземцями. Проаналізовані в цій книжці приклади щодо безперервної циркуляції осіб, грошей, товарів та інформації між первинними та новими поселеннями демонструють важливість, якої набувають економічні й символічні мультитериторіальні спільноти, відмінні режими, до яких належать ті, хто мешкає всередині та за межами кожної країни. Чому якщо мільйони членів цих діаспор скеровують свою поведінку відповідно до цієї мультинаціональної картографії, вони не можуть мати політичні, юридичні й культурні прояви, які б представляли їхню транскордонну культуру?

У торговельних угодах з вільної торгівлі в Північній Америці та між державами МЕРКОСУР приділяється незначна увага цій темі, хоча взаємодія між мігрантами робить її повсякденно нагальною в цих суспільствах. Її блокують у державній політиці. Наприклад, мексиканський Конгрес у грудні 1996 року ухвалив конституційну реформу, яка гарантує особам, народженим на мексиканській території, та дітям мексиканських матерів чи батьків, народжених у цій державі, що вони не ставатимуть громадянами автоматично у разі, якщо бажатимуть отримати громадянство іншої держави. Це рішення було прийнято передусім з огляду на мільйони мексиканців, які мешкають у Сполучених Штатах і намагаються отримати американське громадянство, щоб запобігти агресії через своє вразливе становище мігрантів. Хосе Мануель Валенсуела підкреслив, які зміни це визнання означає порівняно з символічним вигнанням із національної спільноти, якого зазнають мексиканці, що мігрують до Сполучених Штатів, котрих ідентифікують як «денаціоналізованих», «почос»[76] і «перетворених на ґрінґо». Це також передбачає визначення нової концепції суверенітету, оскільки мексиканцям, які мешкають за кордоном і отримали громадянство іншої держави, вже дозволяється брати участь в економічній діяльності, однак досі за ними не закріплюється – хоча про це згадувалося – право брати участь у мексиканських виборах.

В інших латиноамериканських державах, де неможливо відмовитися від громадянства, воно зберігається, коли особа отримує громадянство іншої держави, як це підтвердили випадки аргентинців і уругвайців, які за останні роки стали також мексиканцями, іспанцями чи португальцями. Ця комбінація підданств може мати суб’єктивні ускладнення – наприклад, описані в інших частинах цієї книжки, – однак, наскільки мені відомо, досі це не мало негативних політичних наслідків. Багато авторів пишуть про культурні переваги, які отримують ті держави, з яких походять мігранти, і ті, до яких мігрують (Рібейро, Янкелевич та інші). Однак таке спрощення досі не має нових законних механізмів міжнародного масштабу, відповідних процесам торговельної лібералізації та економічної інтеграції між латиноамериканськими країнами. Ми далекі від впровадження континентального чи регіонального громадянства, як це відбулось у Європейському Союзі.

Може бути, що компаративне антропологічне і соціально-політичне дослідження щодо транснаціонального впровадження «культурного громадянства» може унаочнити юридичну потребу, ризики і можливості створення латиноамериканського громадянства. Можливість утручатись у випадку найбільшої незахищеності й порушення прав, від якого потерпають мільйони латиноамериканців, є одним зі стимулів для нас, щоб приділяти увагу цій проблемі. Важливість її особливо збільшується, коли ми бачимо, що угоди, укладені в межах МЕРКОСУР і NAFTA, майже винятково обмежуються двома питаннями:

1. Координацією суттєво концентрованих підприємницьких ­інтересів («велика батьківщина», яка звеличується у дипломатичній риториці, зараз є розширеним тлумаченням «фінансової батьківщини»).

2. Координацією безпекових механізмів, які контролюються поліцейськими та військовими органами, що посилює дисциплінарне і репресивне втручання влади до приватного життя громадян.

Імовірно, не можна чекати більшого, поки латиноамериканська інтеграція не буде сприйматись як союз громадян, як відносини солідарності між трудящими, митцями, науковцями і засобами комунікації, що відображують культурне розмаїття. В цій сфері існують лише нечисленні угоди, які просуваються громадянським суспільством і не мають суттєвої урядової підтримки (Культурна мережа МЕРКОСУР, Конвенція імені Андреса Бельо, Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, періодичні зустрічі ректорів університетів, антропологів і митців).

Безсумнівно, є причини зберігати кордони і між латиноамериканськими країнами різного підданства, наприклад з метою захисту культурної, історичної, економічної спадщини, регулювати міграційні потоки, контролювати торгівлю наркотиками й інші різновиди кримінальної глобалізації й, звичайно, захищати спадковість локальних культур. Однак ці запобіжні причини мали незначний вплив на укладені поспіхом угоди з вільної торгівлі між державами МЕРКОСУР, NAFTA та на інші між латиноамериканськими державами, як і на транснаціональну приватизацію підприємств, які становлять геополітичний інтерес: зокрема телефонних і телевізійних компаній.

Не варто залишати лише в руках політиків і підприємців вирішення цих питань, оскільки вони пов’язані з основними правами людини і з комунікацією та досягненням взаєморозуміння між націями. Це передбачає головну роль освіти у формуванні сприйняття відмінних і розуміння культурної політики як такої сфери, в якій відбувається відбір одних спадщин і виключення інших, яка закріплює дискримінацію або допомагає цінувати різноманітне. Якщо інколи, як зазначається тут, ті, хто опікується культурою, передусім митці, мають особливу компетентність у цих темах, це завдячує їхній схильності до уявлення імовірного життя. Поети, драматурги, актори є експертами з перевтілення в інших осіб, наближення до віддаленого, відчування часу і простору більшою мірою, ніж дає змогу це робити рутинність власної культури. Авангардні течії ХХ століття збільшували цю спроможність митців як трансгресію чи розрив із традиціями – або культивували маргіналізацію, до якої вона призводила. У протиставленні гомогенізаційній програмі глобалізації таке дисидентство залишається важливим завданням мистецтва та багатьох груп, які без претензій на мистецтво його практикують. Однак водночас те, що у глобалізаційних тенденціях протиставляється з уявним життям, дозволяє думати, що вибір на користь відмінного – інших звичаїв, інших ліків, інших мов – зараз більше, ніж будь-коли, є можливістю інтегруватися до нашої повсякденності. Це слугує для того, щоб спробувати нетрадиційні способи бути громадянами.