Я стверджую, що взаємна пов’язаність є нерівною. Хоча за допомогою американських мереж деякі латиноамериканські співаки дістають доступ до ринку цієї країни, їхні записи популярні в англомовного населення і поширюються в Європі й Азії, ані їхні презентації, ані диски, ані телепрограми, ані реклама не форматуються тими культурами, які породили цю музику і цю історію. Локальні культури вторгаються у глобальний ринок відібраними й пересемантизованими з вилученими з контексту критеріями діяльності. Мені скажуть, що деякі з таких історій вже є міжкультурними – такі як історія Педро Навахи, карибськість Ґлорії Естефан і навіть білінгвізм Рікі Мартіна. Це не просто масмедійні вигадки: насправді вони відповідають мультикультурному досвідові численних соціальних груп. Однак трохи далі маємо дослідити, якого естетичного і політичного значення набуває обробка за допомогою еквалайзера такої кількості латиноамериканських голосів на студіях звукозапису, які не контролюють самі артисти.
Що стосується опису структурних змін, на яких сконцентрована ця глава, я зазначив у компаративному аналізі пластичних мистецтв, видавничої та аудіовізуальної індустрії різні способи, в які глобалізація впливає на ці відмінні категорії уявленого. Втім, слід також зазначити тенденції, які збігаються або є конвергентними.
По-друге, протистояння між глобалізацією та регіоналізацією, кероване з метрополій за правилами торгівлі, акцентує асиметричність між виробництвом і споживанням, між метрополіями та периферіями і, сприяючи інноваціям і культурному розмаїттю, водночас обмежує їх через потребу розширення ринків. З економічної точки зору розвиваються лише ті виробничі підприємства, які мають мережі у метрополіях або співпрацюють із ними, тоді як у периферійних країнах єдине, що зростає, – це споживання, яке, отже, дедалі більше стає присвоєнням того, що виробляють інші. З географічної точки зору розвиток кабельного телебачення збільшує й урізноманітнює пропозицію в сферах інформації й розваг: наприклад, в Аргентині – країні з найбільшою кількістю осель із кабельним телебаченням на континенті (у деяких містах до 70 відсотків) – демонструються канали європейські й деяких латиноамериканських країн. Це розширення збільшує репертуар розваг та інформації, однак недостатньо активізує національне виробництво і впровадження інновацій у мас-медіа.
Варто запитати, чи ми маємо справу з семіотичними й естетичними обмеженнями поширення комунікації, підпорядкованого торговельним критеріям? Розвиток промисловості та інформаційних технологій за останні двадцять років не дає достатніх причин для очікування того, що більша децентралізація виробництва і передавання повідомлень (у тому числі, за допомогою Інтернету), декларативне визнання етнічних, вікових і статевих відмінностей перетворюються на живильні сили семантичної насиченості та лінгвістичного експериментування в комунікаціях. Видовищні відеокліпи на MTV, за деякими винятками, є банальною переробкою авангардистських пластичних і кінематографічних творів 1960-х і 1970-х років. Латиноамериканські кінорежисери, які переїздять до Голлівуду, втілюють найбільш видовищні й таємничі версії магічного реалізму. Деякі європейські кінематографісти, які потрапляють до мейнстріма, спромагаються створити найбільш касові патріотичні американські фільми (німець Вольфґанґ Петерсен перевершив своїм фільмом «Літак президента» фільм, який зробив його співгромадянин Роланд Еммеріх «День Незалежності»). Вибуховий і мультикультурний ефект, який спричинили у Сполучених Штатах у першій половині ХХ століття біженці від нацизму, а нещодавно Мілош Форман і Роман Поланскі, нівелюється за часів, коли австралійці, китайці й мексиканці, які приїздять до Голлівуду, розуміють: для того щоб отримати фінансування, вони мають бути схожими на Спілберґа.
Транснаціональне об’єднання комунікаційних підприємств і видавців, зорієнтованих на міжконтинентальний ринок, відбувається паралельно з новим медійно-меркантилістським визначенням того, що варто публікувати. Космополітизм письменників за часів буму 1960-х років, який переймався протистоянням між локальною культурою та культурою метрополій, мутував у «міжнародний стиль». Так його визначив El Pais – часопис, пов’язаний з однією з найвпливовіших іспанських видавничих груп і декількома електронними виданнями, – у статті про збірку оповідань за назвою «МакОндо». В цій статті емблема магічного реалізму модифікується для асоціювання його з транснаціональною компанією в сфері харчування, перемішанням країн у кожному оповіданні, молодіжним костумбризмом[69] і глобалізованими «наративними рухами», такими як фестивалі, що проводяться Організацією ібероамериканських телекомунікаційних мереж (Echeverria, 1997).
Швидкість і ефективність виробництва не є ексклюзивним надбанням американців, німців і японців. У Алькала-де-Енарес[70] щороку проводиться конкурс зі швидкої літератури, учасники якого мають написати оповідання менш ніж за три хвилини, одного з переможців вітає компанія «Макдональдс» у своєму ресторані, розташованому найближче до будинку, в якому народився Міґель де Сервантес. Енріке Серна, мексиканський письменник, який розповів про цю новину в мексиканському щотижневику La Jornada Semanal, зазначив, що «коханням і літературою краще займатися повільно», і застосовував щодо літературної творчості вислів Хосе Альфредо Хіменеса про те, що важливо не прийти першим, а зуміти прийти. Мабуть, одним з небагатьох видів захисту від тих, хто пише швидку прозу, рекомендовану видавничими і медійними мегагрупами, могла би бути іронія, наприклад, використана Тіто Монтерросо проти Брюса Еченіке: коли у нещодавньому діалозі в телепрограмі останній сказав, що зміг би писати щодня по шість чверток аркушу, не виправляючи жодної коми, Монтерросо обмежився лише відповіддю: «а я лише виправляю».
Технологічні нововведення і великі економічні інвестиції зараз спрощують існування пересувних мегавиставок візуальних мистецтв, виробництво видавничої, музичної і телевізійної мультинаціональної продукції – видання всього з однаковою якістю й негайного поширення по всьому світу. Однак вони залишають мало місця та часу для ризику, коригування й експериментування без гарантованих масових прибутків. Через часткову регіоналізацію виробництва, яке певною мірою враховує світове розмаїття, найбільше занепокоєння з приводу глобалізації, яка здійснюється культурними індустріями, викликає не гомогенізація відмінного, а комерційна інституціоналізація інновацій, критика і невизначеність.
Глава 7. Культурні столиці та глобальні міста
До чого я належу? Глобалізація спонукала нас уявляти іншим чином наше географічне і геокультурне розташування. Міста, і особливо мегаміста, є місцями, де це стає інтригуючим, тобто де стає розмитим і невизначеним те, що раніше ми розуміли як місце. Це не обмежені й гомогенні ареали, а простори взаємодії, в яких ідентичності та почуття належності формуються за допомогою матеріальних і символічних ресурсів, локальних, національних і транснаціональних за походженням.
Коли в нас запитують, де ми мешкаємо, так само непросто відповісти. «Особливі оселища», як їх визначає Зиґмунт Бауман, – це простори, які розширюються та звужуються. Ми живемо у «оселищах розсіяних пропозицій і вільного вибору» (Bauman, 1992: 190; Hannerz, 1996: 42–43). Інколи не настільки вільного, проте обумовленого розмаїттям інформації та стилів, які походять з багатьох місць, які не є цим і які роблять це місце різноманітним і гнучким. Уявляємо місця, до яких належимо, мешкаючи та подорожуючи містом і між містами.
Порівняння міст Європи, Сполучених Штатів і Латинської Америки є вдалим ресурсом для того, щоб зазначити, що пов’язаність між внутрішніми відмінностями кожного великого міста і того, що в ньому є локального, національного і глобального, суттєво відрізняється. У Сполучених Штатах багато міст трансформувалися, на думку Амалії Сіньореллі, у «скупчення гетто – бідних або багатих, взаємно відокремлених і пов’язаних за можливості, хоча незалежно одні від одних, з національними мережами політичної, економічної й культурної інтеграції» й нерідко керовані «центрами управління, які не обов’язково мають становити частину міста». Отже, процеси і механізми внутрішньої інтеграції гетто «локалізуються, мініатюризуються з кожним разом, набувають значення внутрішнього рівня гетто, таким чином посилюючи свої характеристики відокремленості та сегрегації» (Signorelli, 1996b: 54–55). Ричард Сенетт продемонстрував, що етнічна і класова сегрегація в американських містах, потреба завжди бути «серед наших» є джерелом недовіри і нетолерантності, ворожості до чужинців, яка посилюється нав’язливою ідеєю дотримання порядку (Senett, 1996: 101–109). Зиґмунт Бауман коментує, що у гомогенних містах чи районах важко «набути необхідних якостей характеру й здібностей долати відмінності між людьми і ситуації невизначеності», через це домінуючою тенденцією є «острах перед інакшим з тієї простої причини, що він інакший» (Bauman, 1999: 64).
В Європі й у латиноамериканських державах, утворених за європейськими моделями, особливо іспанськими і португальськими, міста виконували функції модернізування та інтегрування мігрантів: як з інших країн, так і з різних регіонів самої країни. Навіть відділяючи заможні райони від бідних, центральні від периферійних, вони сприяли міжетнічному співіснуванню. Це був нерівний, але в цілому менш сегрегативний спосіб пов’язувати локальне з тим, що походило з інших частин держави або з інших держав.
За останні два десятиліття кількісний приріст мігрантів (серед інших міст, у Парижі чи в Берліні, Буенос-Айресі чи Сан-Паулу) і зростання небезпечності спонукають шукати захисту в закритих районах із прихованими системами спостереження, які уподібнюють використання ділянки і фрагментацію взаємодій до американської моделі. Досі домінує урбаністська інтеграційна концепція – у такий спосіб, що як для середніх класів, так і для народних мас великі міста є доступними, ймовірно, «єдиними просторами, де можливо досягти циркулювання інформації та порівнювати досвід за присутності достатньо великої кількості осіб для того, щоб утворити сукупність відносин, які б не були нерелевантними по відношенню до глобальної соціальної системи» (Signorelli, 1996: 55). Демонстрації маніфестантів, протести робітників і студентів, жінок і поселенців, а також радіо окремих спільнот і транснаціональне телебачення є міськими подіями, проявами, які виникають у містах і головно свідчать про те, яким є життя у них і між ними. Навіть у Сполучених Штатах існує ця урбаністична активність і мережі на базі міста, рухи і простори, в яких, хоча й тимчасово, долається сегрегація.
Я хотів би більш докладно дослідити, в якому сенсі великі міста є просторами для уявлення глобалізації та пов’язування її з національним і локальним. Це питання розглядалось у 1990-ті роки щодо глобальних мегаполісів «першого світу». Саскія Сассен, яка розпочала цей напрям дослідження з Нью-Йорка, Лондона і Токіо; Мануель Кастельс, Джорді Борха і Петер Голл, які аналізували європейські міста, змінили тривожну перспективу урбаністичного декадансу, яка домінувала в дослідженнях 1980-х років. Зображенням дорожніх корок, забруднення, злочинності й інших катастроф глобалізаційний урбанізм протиставляє потужний економічний поступ, часткове припинення зменшення приросту кількості населення і великі проекти перебудови. Для аргументування цієї трансформаційної тенденції згадується також повернення до центру деяких міст. Паоло Перуллі наводить Париж і Берлін як приклади відродження. Перший тому, що зараз збирає плоди великої будівельної політики, яка здійснювалась у попередні десятиліття; другий завдяки процесові об’єднання Німеччини і Європи.
Крім того, є регіональні великі міста, які набувають нової ролі у цьому напрямі, особливо зоні південноєвропейської дуги Барселона – Мюнхен – Ліон – Цюрих – Мілан – Франкфурт. Спостерігається економічне і культурне відродження цих міст, збільшується зайнятість – не лише у третинному секторі, а й у промисловості, яка перебувала в занепаді, створюються нові нематеріальні мережі інфраструктури, надається підтримка реалізації монументальних громадських проектів. Дещо подібне стверджується щодо Нью-Йорка – міста, рівень насильства і деградації в якому спонукали одного урбаніста визначити його як «кінцеву зупинку західної цивілізації» (Koolhaas, 1994). В останні роки тут зменшилася кількість убивств і крадіжок завдяки камерам спостереження, здійснюється будівництво нових мистецьких і бізнесових центрів, він став центром мережі потужних видавничих підприємств, у яких видається 100 часописів, 240 журналів, зареєстровано 160 тисяч інтернет-доменів.
Що потрібно для того, щоб бути глобальним містом? Згадані вище автори визначають такі умови: а) вагома роль транснаціональних підприємств, особливо організацій з управління, дослідження і консультацій; б) мультикультурне змішання національних та іноземних мешканців; в) престижність, досягнута завдяки концентрації мистецьких і наукових еліт; г) велика кількість іноземних туристів (Borja та Castells, 1997; Hannerz, 1998; Sassen, 1998).
Можна запитати себе, наскільки реальним є це урбаністичне відродження і хто отримує користь від розвитку ультрамодернізованих центрів, які більшість розглядає лише як видовища. Ця критика стосується декількох зі згаданих міст. У жовтні 1998 року я відвідав перебудування центру Берліна, де 250 тисяч осіб день і ніч працювали, зводячи будівлі, спроектовані Норманом Фостером, Рензо Піано, Мінґ Пеі та іншими видатними архітекторами. Найбільше вражала швидкість, з якою закривали величезний шрам, залишений стіною, яка розділювала дві Німеччини у зоні Потсдамської площі. Іще було мало будівель, і найпомітнішим був величезний котлован посеред споруд, вхід до якого був заборонений. Однак можна було піднятись на InfoBox – чудову червону башту-терасу, де показували відео про те, якою буде майбутня конструкція. Також була крамниця, в якій продавали створені за допомогою комп’ютерного моделювання «фотографії» запланованих будівель, брошури, сувеніри, футболки, відео, постери і чашки із зображеннями того, що досі не побудовано, навіть ігри, щоб створювати віртуальні будівлі й інтерактивний CD Rom. Відвідувач міг «взяти участь» у створенні найбільшого бізнесового центру Європи і як спостерігач відчути себе символічним співучасником того, що будують Daimler-Benz, Sony та інші транснаціональні підприємства. Глобалізаційна модернізація пропонується як вистава для тих, хто насправді залишається поза її межами, й легітимізується за допомогою створення нових уявлень інтеграції та спогадів із сувенірами того, що досі не існує. Відстань між глобалізованою урбанізацією та традиційним неінтегрованим містом є ще більшою у мегалополісах «третього світу». Насправді різні фахівці з цієї проблематики (Кастельс, Ганнерц, Сассен) розрізняють власне глобальні міста та «міста, які виникають». До першої категорії належить Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Лондон, Париж, Берлін, Франкфурт, Токіо і Гонконг як розвинуті мережі фінансової і страхової діяльності, консультацій, реклами, дизайну, суспільних відносин, управління аудіовізуальними й інформаційними індустріями, а до другої «регіональні центри», «які виникають», серед інших Барселона, Сан-Паулу, Мехіко, Чикаго, Тайбей і Москва, де формування вузлів управління глобалізованими послугами співіснує з традиційними секторами, неформальною або маргіналізованою економічною діяльністю, недостатніми комунальними послугами, бідністю, безробіттям і нестабільністю.
Друга група міст живе у протистоянні між крайніми формами традиційності та глобальної модернізації. Цей розрив створює сприятливі умови для міжнародної інтеграції та водночас нерівність, соціальне і культурне виключення. Ці проблеми особливо відчутні в тому, що стосується молоді, коли ускладнюють її долучення до ринку праці – або через економічну нерівність, або через недостатній рівень освіти.
Дезінтеграція та нерівність або дуалізм глобального та локального міста, маргінальна і небезпечна, є головною перешкодою для того, щоб численні міста знаходили своє місце на цьому новому етапі свого розвитку. Борха і Кастельс зазначають, що великим ризиком глобалізації є те, що вона здійснюється для еліти: «продається частина міста, а решта приховується і занедбується» (Borja та Castells, 1997: 185). Декілька міст Сполучених Штатів додали проблеми нестабільності й насильства, які у минулі роки зіпсували їхній імідж, одночасно втілюючи специфічну політику інтенсивної реорганізації (не завжди демократичної) та розвиваючи мистецькі й культурні пропозиції, які формували привабливі міські простори. У мегалополісах Азії та Латинської Америки економічні й фінансові кризи та ослаблення держави обмежили її можливості покращувати послуги і гарантувати безпеку, мобілізовувати нові економічні й культурні ресурси з метою оновлення та поширення свого міського життя та його зовнішньої проекції. Це призведе до зростання безробіття, особливо серед нових поколінь.
Оскільки дослідження міст (Берліна, Парижа, Відня) сприяло переосмисленню сучасності, можемо спитати себе, чи сучасні дослідження міських трансформацій допомагають дослідженню деяких проблем теорії глобалізації? Якщо згадати, що мегаміста, або принаймні деякі з них, є місцями, де виявляються глобалізаційні рухи в сферах промисловості й фінансів, послуг і комунікацій, трансформація публічних просторів може дати нам ключ для розуміння їхніх тенденцій та їхньої взаємодії з локальною культурою. Я сконцентрую аналіз змін міської символіки і зовнішнього вигляду на прикладах окремих латиноамериканських міст, передусім Мехіко. Йдеться про спробу зрозуміти, яку роль відіграють уявлення про глобалізацію разом із «жорсткими» процесами економічної та політичної взаємозалежності. Змінюючи концептуалізацію глобального, це спонукає нас дослідити як змінюється формулювання змісту «урбанізованого» та «міського мешканця» у так званих глобальних містах.