Глава 6. З Парижа до Маямі транзитом через Нью-Йорк

У першій частині книжки ми говорили про те, як себе наратують суспільства, зв’язки між ними, як їх уявляють мандрівники і письменники, котрі публікують книжки і статті, та як ними управляють національні держави. Мірою того як ми ставимо міжкультурні відносини в умови глобалізації, ми мали б починати говорити про те, як ці зв’язки уявляються зараз культурними індустріями, як їх наратують у телевізійних і електронних повідомленнях і як ними управляють підприємницькі лобі.

Прийнято стверджувати, що індустріалізація культури найбільше сприяє її гомогенізації. Немає сумніву, що створення промислових форматів навіть для деяких традиційних мистецтв і літератури, масове поширення завдяки технологіям виробництва і комунікації, перевпорядкування символічних сфер за умов ринку, який контролює нечисленні мережі управління, майже усі транснаціональні, має тенденцію до формування світової публіки з подібними смаками. Однак у цій главі розглянемо, як навіть найсхильніші до участі в глобалізації сектори не­однаково уявляють її в мистецтві, літературі й інших типах публікацій, а також у кіно, на телебаченні й у музиці. В межах кожної з цих сфер знаходимо відмінності між тим, як сприймають глобалізацію та уявляють себе в ній скульптори, співробітники музеїв і галерей, письменники і видавці, музиканти і виробники дисків.

У загальних рисах підприємці схильні міркувати над тим, як глобалізовувати культуру і навіть як створювати глобальну культуру. Утім, багато митців продовжують експериментувати з відмінностями, наявними між культурами, та тими, які вони створюють у своїх мовних іграх. Неможливо провести чітку межу між обома типами акторів, оскільки є письменники, які водночас є видавцями, кінорежисери і музиканти, які мають власні виробничі підприємства, а також оскільки митці діють за різними персональними і груповими стратегіями. Я наведу вибірковий перелік таких перекомпонувань у сферах мистецтва і комунікації без претензії на енциклопедичність, але для того, щоб указати множинність способів, у які культурне виробництво знаходить своє місце в глобалізації. Це визначення спонукає до формулювання трьох дилем, у яких естетичні конфлікти поєднуються трьома протилежними способами у культурній політиці: креативність vs. масової комунікації; лінгвістичні експерименти vs. формування міжнародних стилів; перекомпонування публічної сфери та громадянство.

Відповідно до подвійної мети цієї книжки – описати сферу культури в умовах глобалізації та дослідити альтернативні способи керувати нею – прийму як одну з відправних осей основну суперечність. Я маю на увазі ті розбіжності, що існують між державними акторами і акторами суспільними, які здебільшого займаються управлінням і ставлять під сумнів доглобальні та доіндустріальні способи створювати культуру, – та, з другого боку, підприємствами, які контролюють індустрію символічного. На запитання, яке вже ставилось у попередніх главах, – як трансформується латиноамериканський соціокультурний простір і його зв’язки з Європою і Сполученими Штатами, – не можна дати відповідь, не проаналізувавши фазове зміщення державного управління публічною сферою щодо класичної культури та підприємницько-транснаціональної індустріалізації процесів комунікації. Я синтезуватиму це розходження за такими рисами:

а) наративи, які спрямовують дискусію, що ведеться в останні роки щодо культурної політики, котра структурує діяльність і світогляд більшості, є національними за характером. Вони концентруються на традиційній спадщині та доглобалізаційних способах виробництва, циркуляції і споживання. Національні держави є ключовими акторами у питаннях, які стосуються матеріальної спадщини, освіти, фольклору і «класичних» мистецтв (театру, скульптури, літератури, музики);

б) відповідно, більша частина товарів і меседжів, друкованих, аудіовізуальних та інформаційних, не становлять частину спадщини держав або визнається лише частина з них. Тексти, пісні й видовища створюються в індустріалізованих форматах, вироб­ляються транснаціо­нальними підприємствами, і їхня циркуляція здійснюється за допомогою каналів, контрольованих тими, хто керує – на надна­ціональ­ному рівні – ринками книжок, музики, інформаційних програм і мультимедійним поширенням цих товарів у кінематографічних мережах, на телебаченні, на дисках і відео, комп’ютерних програмах і в Інтернеті. Ця приватна діяльність, як відомо, здебільшого здійснюється підприємствами, сконцентрованими у Сполучених Штатах, Європі й Японії, які діють незалежно від національних держав, у тому числі від тих, де мають свої мережі. Хоча Голлівуд розташований у Сполучених Штатах, «Телевіса» – у Мексиці, «Бертельсманн»[66] – у Німеччині, аудіовізуальне і видавниче виробництво там є значною мірою транснаціоналізованим і його величезний світовий вплив мало пов’язаний з культурними стратегіями органів влади у цих країнах;

в) транснаціональна й олігопольна діяльність великих культурних та інформаційних індустрій змінює конфігурацію публічної сфери, соціальної комунікації, інформації та повсякденних розваг майже по всій планеті. З одного боку, ця взаємна пов’язаність світу сприяє взаємному пізнанню непов’язаних до того культур і отриманню широкими секторами суспільства ширшого доступу до сучасних благ і меседжів. Однак ця міжкультурність і модернізованість продовжують розподілятися нерівномірно. Широкі маси відчувають обмеженість свого долучення до глобалізованої культури, тому що можуть мати доступ лише до інформації і розваг, які циркулюють безкоштовними радіо- і телеканалами. Лише вищі і середні класи, а також деякі сектори суспільства мають доступ до кабельного телебачення й окремих інформаційних просторів. Для підприємницьких, освітніх і політичних еліт залишається обмеженим використання комп’ютерів, факсів, супутникових антен, тобто просторів інновацій та інтерактивності в електронних мережах;

г) на відміну від того, що відбулося на попередніх етапах ринків, коли вони впорядковували культуру за правилами інтернаціоналізації чи транснаціоналізації до 1970-х років (див. главу 2), зараз вісь полеміки проходить уже не між державним плануванням і приватизацією культурної діяльності в кожній державі, а між політикою державного рівня та глобалізаційною політикою. Ця відмінність накладається на ту, що існує між державною політикою, й обмежується тим, що здійснюють на своїй території національні держави, та підприємницькою політикою, котру впроваджують найбільші компанії світу на транснаціональному рівні.

Наведені чотири процеси відбуваються по-різному в Європі, Сполучених Штатах і Латинській Америці, хоча однією з їхніх основних характеристик є інтенсифікація протистояння і конкуренції між цими трьома регіонами. Вони також неоднаково структуруються в різних сферах культури, тому я вирізнятиму три сфери: візуальні мистецтва, видавнича справа й аудіовізуальне виробництво. Проте мультимедійні комбінації, які пов’язують між собою ці три сфери, змішують свої стратегії, та їхній зв’язок з інформаційною сферою змушує також вважати відносним традиційне розмежування між ними. У будь-якому разі доречно розглядати їх окремо, оскільки глобальна зміна порядку відбувається по-різному у кожній з них.