Як відомо, глобалізоване і концентроване перевпорядкування розвитку мистецтва є результатом не лише економічних процесів. Реорганізація мистецького ринку не могла б відбутися без функціонування – також на глобальному рівні – музейних, видавничих і наукових механізмів, які управляють естетичними критеріями, престижем митців і експертів, створюють їм цей престиж. Виникають нові типажі jet-критиків і jet-митців, формування яких не засновується фундаментально ні на укоріненості в національних суспільствах, ні на тривалому перебуванні в
На зламі ХХ та ХХІ століть співіснують способи організації мистецької діяльності, розвинуті за часів інтернаціоналізації, транснаціоналізації і сучасної глобалізації економіки і культури. Не зникли ані з дискурсу пластичних мистецтв, ані із заяв пресі багатьох митців, ані з сектора критики націоналізм – хоча й помірний – та космополітизм, який зростає в стилях мистецтва і літератури кожної нації. У Латинській Америці досі можна прочитати й почути ствердження свого, заклики до мистецтва, щоб воно представляло «національну свідомість» і сприяло її розвиткові. Інші захищають певну регіональну спеціалізацію зі спроможністю інтегрувати подорожі, мінливі погляди у створенні переліків уявлень, які відрізнятимуть і пов’язуватимуть кожний народ.
Подорожі та міграції є поширеними темами у творах митців, які мешкають у Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Боготі й Сан-Паулу, які часто подорожують між цими містами, – так само як і теми співіснування посилань на різноманітні й дисперсні культури. Працівники-переселенці, яких Альфредо Джаар представляв на різних континентах, та їхні паспорти, які після закінчення сторінок подають гетерогенні уявлення про різні країни, наводять на думку, що місце митця «перебуває не в межах конкретної культури, а в проміжках між культурами, у переходах» (Valdez). Світлини Себастьяна Сальґадо «гарний приклад мистецького перипатетизму (як індивідуального, так і патронованого)», як написали мені в листі Луїс Камніцер і Мері-Кармен Рамірес, він представляє тенденцію багатьох творців, які ставлять цю тематику в центр своєї роботи і діють відповідно до концепції транснаціонального, деякі більш критично, інші як експериментатори, використовуючи номадизм мігрантів як метафору для своїх мистецьких досліджень. Згадування у попередній главі мистецьких метафор глобалізації та аналіз естетичного досвіду на кордоні між Мексикою та Сполученими Штатами подібні за напрямом.
Звичайно, ця характеристика могла би включати більше відтінків і підкласів. Я говорю про те, що вважаю потужними тенденціями. Крім того, слід прояснити, що митці, яких я тут згадую, досягли того, що стали відомими за межами власних суспільств. Може, завдяки тому, що мешкають у метрополіях, або часто до них подорожують, або досягли міжнародного визнання своїх творів, можуть додавати у вільній формі до своїх праць «легітимні» інновації, гнучкість у діалозі з кодами різних культур і переробляти їхні локальні традиції й виразно вводити їх у міжнародний взаємний обмін, у будь-якому випадку асиметричний і несправедливий. Однак труднощі зі встановленням зв’язків із глобальними процесами є найбільшими у випадку візуальної продукції (мистецтва, ремісництва, дизайну), яким не вдається вийти за межі регіональних культур. На кожного Франциско Толедо, спроможного продемонструвати уявлення сапотеків і те, що їхнє особливе бачення світу може висловити у сучасному діалозі, є тисячі чудових латиноамериканських скульпторів, чиї символічні багатства ніколи не потрапляють ані до виставок у метрополіях, ані до латиноамериканських, ані до національних музеїв їхніх власних країн.
Міжнародні виставки і музеї, журнали і мистецький ринок продовжують орієнтуватися на естетику метрополій і, коли починають займатися периферійним, майже завжди очікують від нього фольклорної маргиналізованості. «Чужий» досвід Латинської Америки зазвичай залишається унормованим у межах стереотипів мексиканського, андійського, карибського або магічного реалізму. Двадцять чи тридцять років культурного релятивізму та постмодерністського заперечування західних метарозповідей зробили небагато для визнання відмінних умов, за яких сприймаються тіло і колір, уявлення про природу і суспільство, в суспільствах, далеких від канонів метрополій. І угоди з вільної торгівлі і наднаціональної інтеграції (Американська зона вільної торгівлі, МЕРКОСУР тощо) геть зовсім не сприяють тому, щоб кватирки музеографічної політики, дипломатичних взаємодій і формування експертів відчинялись, аби впустити різноманітні й суперечливі погляди.
У підсумку слід зазначити, що візуальні мистецтва – так само як література і музика – змінюються, відтоді як беруть участь в індустріалізації культури. Музеї, фундації і бієнале – інституції, в яких раніше переважало естетичне і символічне оцінювання, щодалі більше приймають правила самофінансування, рентабельності й комерційної експансії, властиві торговельним індустріям. Економічний результат, на який націлені їхні програми, асоціюється зазвичай зі зміною масштабу на більший за місто чи державу, в якій вони розташовані. Виставки та їхня реклама, крамниці та параестетична діяльність, яка здійснюється більшістю музеїв, галерей і бієнале, уподібнюються до логіки виробництва і комерціалізації зображень і звуків у комунікаційних індустріях. Це стає помітнішим, коли виставки чи теми мистецьких журналів стосуються фотографії, вистав і дизайну або намагаються позв’язуватися винятково з масовим туризмом. Слід зазначити, що мондіалізація туризму є іншим чинником, який вводить численні музеї, археологічні пам’ятки й історичні місця, навіть «третього світу», до динаміки глобалізації.
Попри відзначені зміни, які відбулися в останні три десятиліття ХХ століття, не відбувається простого просування до інтегральної меркантилізації і стандартизації культурних благ і меседжів. Найімовірніше відзначається постійне протистояння між властивими глобалізації тенденціями до гомогенізації й комерціалізації, з одного боку, та водночас оцінювання сфери мистецтва як інстанції для продовжування або оновлення символічних відмінностей – з другого.
Візуальні мистецтва зберігають значимість як диференціювальні чинники частково тому, що це спрощується їхньою власною історією мовних стилів та інституційною організацією, і також через те, що щонайменша потреба в інвестуванні та ренті створює у цих сферах більш сприятливі можливості для експериментування й інновацій. Хоча горизонти митців і меценатів, критиків і адміністраторів мистецьких установ розширились у світовому масштабі настільки, що бієнале у Йоганнесбурзі й Сан-Паулу вважаються другорядним мейнстрімом, не знаходимо, що можна сказати в цій сфері про конкуренцію на світовому рівні та спеціалізацію кожного регіону залежно від порівняних переваг, як на ринку автомобілів, продуктів харчування й одягу. Наводжу ці три приклади, оскільки вони в сферах економічного виробництва є одними з найбільш сповнених символічними й естетичними цінностями. Потрібно переформулювати за сучасних умов глобалізації те, що відбувається зі старою проблемою особливості естетичних меседжів та їхньої ролі у формуванні соціальних відмінностей. Відтепер нас не влаштовуватиме те, що ідеалістська естетика вважала щодо цього питання, і я підозрюю, що варто було б переформулювати багато чого з внеску найпродуктивніших соціологів за останні десятиліття (неодмінно слід згадати П’єра Бурдьє) настільки, наскільки їхні дослідження обмежуються національними суспільствами.
Як зазначалось у перших главах, концепція глобалізації, яка розуміється як уніфікація і гомогенізація всіх суспільств, слугує для того, щоб описувати те, що відбувається на фінансових ринках, дещо менше у промисловому виробництві й ще сумнівніше у культурних і міграційних взаємодіях. Однією зі сфер, у яких те, що визначається як глобалізація, передбачає відкриття кожного національного ринку для багатьох інших, однак обмежується інтеграцією в межах одного регіону або з найбільш наближеними, є сфера видавничої індустрії.
Через те, що література посідає стійкі позиції в одній конкретній мові, книжки та журнали набувають тенденції поширювання в межах лінгвістичного контексту й обмеженого стилістичного репертуару. Письменництво було першою сферою культури, модифікованою індустріалізацією, однак водночас її заглибленість у локальні традиції чинить протидію і створює обмеження для гомогенізації та світової інтеграції.
З цих самих причин у той час, як в інших системах комунікації – від мистецтв до аудіовізуальної й інформаційної індустрії – глобалізація може сприйматись як «американізація» і домінування англійської мови, транснаціоналізація латиноамериканських видавництв була пов’язана з підприємствами Іспанії й інших латиномовних країн Європи. Через спільність мови і культурної історії, коли всередині 1970-х (за двадцять років до появи угод з вільної торгівлі) почалося законодавче сприяння іноземному інвестуванню і в Латинській Америці знизились обсяги продажів, саме іспанські підприємства, а не американські почали заволодівати виробництвом. Згодом латиноамериканська залежність перейшла до інших європейських країн, коли «Мондадорі» придбала «Гріхальбо», «Планета» – «Аріель» і «Сейкс Баррал», «Бертельсманн» – «Судамерикану».
Зовнішня переорієнтація латиноамериканського видавництва була приголомшливою через провідну роль, яку воно відігравало протягом 1940–1970-х років у національному розвитку й інтернаціоналізації культур регіону. Частково з причини економічного і культурного лідерства, частково через вплив іспанських вигнанців Аргентина і Мексика опублікували впродовж згаданого періоду те, що написали провідні письменники Латинської Америки та численні з Іспанії. Також була перекладена значна кількість європейських, американських і декілька азійських книжок. Саме в цій сфері наш континент досяг в економічних, літературних і журналістських термінах найінтенсивнішої участі у міжнародній циркуляції культурних благ. Розвиток видавництва був важливим для формування освіченого громадянства.
Економічний спад в країнах регіону в останні два десятиліття і зростання іспанської економіки змінили цю ситуацію. Аргентина і Мексика випускають близько 10 тисяч видань на рік, тоді як в Європі їхня кількість перевищує 60 тисяч. Вартість експорту іспанських книжок і журналів становила 55 мільярдів песет, що приблизно у чотири рази перевищує вартість експорту аудіовізуальної продукції всієї Латинської Америки за той же рік (Bonet та De Gregorio, 1998). Закрилися латиноамериканські видавництва і книгарні, багато часописів і журналів збанкрутувало або зменшило кількість сторінок. Зростання на світовому рівні ціни паперу, ускладнене раптовою девальвацією національних валют майже в усіх латиноамериканських країнах, були однією з причин цього відставання. Іншими причинами були загальне зменшення споживання через зубожіння середніх і нижчих класів, перетворення книжок на прості товари без митних пільг і без звільнення від оподаткування, як було раніше.
Пізніше угода з вільної торгівлі між Мексикою, Сполученими Штатами і Канадою (NAFTA) хоча і не включила окремо тему видавництва, створила умови для того, щоб McGraw-Hill і Prentice Hall вийшли на мексиканський ринок зі словниками, підручниками для середньої школи, університетів і з іншими – «для особистого вдосконалення». Деякі видавці вважають, що майбутній вплив американських підприємців виявлятиметься не так у створенні нових видавництв, як у процесі виробництва: типі паперу, в механізації та, як це вже відбувається, появі видань високої якості (кольору, тривкої фарби) – для чого вони володіють необхідною інфраструктурою та більш кваліфікованим персоналом.
Є дані, які вказують на те, що сучасне зближення між Мексикою і Сполученими Штатами може викликати стільки ж змін на американському видавничому ринку, як і на мексиканському. Романи Лаури Есківель, Ґарсії Маркеса і Карлоса Фуентеса надійшли у декількох мільйонах примірників до бібліотек і книгарень із системою самообслуговування в Нью-Йорку, Каліфорнії і Техасі, з яких 20 відсотків придбаних були іспанською мовою. Вперше у Сполучених Штатах з’явився ринок авторських прав для цієї мови, який доповнює доступ до сфери видавництва англійською для латиноамериканських і мексиканських авторів. «Американізація» Латинської Америки компенсується певною мірою латинізацією Сполучених Штатів. Однак за винятком нечисленних транснаціональних компаній ані латиноамериканські видавництва, ані уряди цього регіону не розробили програм, щоб скористатися цією можливістю. Рішення щодо глобалізації виробництва літератури, відбір того, що буде глобалізуватись або циркулювати у власній країні, продовжують прийматися мегавидавництвами. За інформацією щодо перекладів і продажів бестселерів, у випадках, яким сприяють великі видавництва, йдеться не лише про «американізацію», а й про глобальний доступ, який у багатьох випадках досягається неамериканськими видавництвами. Наприклад, видавництво «Планета» відзначило у липні 1999 року десять років з часу публікації роману «Як вода для шоколаду», який був проданий у кількості 4 600 000 примірників 35 мовами.
Як відбувається циркуляція мексиканських і аргентинських книжок Латинською Америкою – «природним» ринком для їхньої мови, спільних історичних інтересів і стилів споживання читачів? Продажі скоротилися через економічні та політичні проблеми в усьому регіоні. Єдиним урядом, який своїми рішеннями стимулює видавничу індустрію, є уряд Колумбії: «Закон про книги», прийнятий у 1993 році, який скасував оподаткування на наступні двадцять років видавців, котрі працюють у країні, і гарантував їм купівлю 20 відсотків усіх їхніх видань для бібліотек, сприяє розвиткові видавничої індустрії з транснаціональним капіталом і зростанню експортної спроможності, попри те що економічна і політична криза у цій країні затримала інвестування та знизила обсяг купівлі книг. У решти країн законодавство є анахронічним й існує більше перешкод для циркуляції книжок і журналів, ніж програм, котрі сприяють їхньому продукуванню, розповсюдженню і читанню. Ця ситуація вже проаналізована в інших працях (Alatriste, 1999; Bonet, 1999; Garcia Canclini, 1996), у певному сенсі узагальнюється, перейшовши від транснаціоналізації на латинському просторі до більш глобалізованої експансії. Важливою подією в цьому напрямі є згадана купівля іспанських і латиноамериканських видавництв італійськими, французькими і німецькими підприємствами, що сприяє утворенню мультилінгвістичних мереж. Інші чинники обумовлені використанням нових цифрових технологій і телекомунікації у виробництві й поширенні, наприклад, створення віртуальної бібліотеки з мільйоном з половиною найменувань іспанською мовою, здійснене концерном «Бертельсманн» через їхню іспанську філію Plaza&Janes.
Технологічна і промислова реорганізація виробництва на транснаціональному рівні з тенденцією до глобалізації має декілька наслідків. З одного боку, це вирізнення книжок з-поміж іншої друкованої продукції (журналів, брошур, видань масового продажу поза книгарнями), хоча при цьому все підпорядковується відносній вартості виробництва в умовах міжнародної конкуренції. З другого боку, це залежність виробництва у кожній країні, у тому числі в тих, хто має найбільші ринки (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), від спрямованості політики бестселеризації. Коли концерн «Бертельсманн» придбав аргентинське видавництво «Судамерикана», культурний престиж якого пов’язаний з тим, що саме воно першим почало публікувати видатних латиноамериканських соціальних письменників і науковців, нове керівництво викликало обурення, оголосивши, що в подальшому не публікуватиме книжок, які, ймовірно, будуть продані в обсязі меншому, ніж 5 тисяч примірників щороку.
Якщо бути точним, спостерігається маятникова політика, що в окремих випадках розуміється як необхідність пристосуватися до національних культурних звичаїв і надати певної автономності своїм філіям. «Локальне виробництво – це те, яке починає відходити від напряму діяльності певної групи і, відповідно, з її експорту. Це те, що намагається робити «Міжнародна Планета» після деяких невдач (значних втрат у Мексиці у 1995 році внаслідок девальвації песо, труднощів із входженням на американський ринок). З цієї причини її виконавчий директор Ентоні Россіч радить залишати рухомі структури, які адаптуються до особливостей локальних ринків – не надто стабільних і з великими зовнішніми витратами на посередництво у видавничому бізнесі (Bonet та De Gregorio, 1999: 98).
У цій грі маятникових коливань видавці повинні долати декілька структурних проблем: а) низький рівень письменності у латиноамериканських країнах як результат недостатнього доступу до шкільної освіти, замалої кількості публічних бібліотек (за винятком Мексики) і державних програм, які стимулюють формування читачів, захищають і заохочують локальне виробництво; б) нестабільність регіональних і національних систем розподілу, яка склалась історично – і поширюється за межі столиць, – що ускладнюється закриттям спеціалізованих книгарень і перенесенням продажу до торговельних центрів і супермаркетів; в) зниження купівельної спроможності середніх і нижчих класів, зниження якості середньої й університетської освіти, коли навчання втрачає фізичний зв’язок із творами і зісковзує, за висловом Карлоса Монсівайса, на «рівень ксерокопіювання читаного».
Нечіткий контекст сприяє виникненню парадоксів (щоб не називати їх абсурдом) і різких перетворень функції автора. Ось два приклади серед багатьох, які ілюструють непостійність глобалізації. У межах політики освоєння локальних ринків транснаціональні видавці намагаються «заволодівати» найпрестижнішими національними авторами, публікують їх та – крім винятків jet-set – поширюють лише у їхніх країнах. Це самозаперечення власних можливостей поєднувати різні суспільства, використовуючи транснаціоналізовані структури, може призвести до обрання таких дивних об’єктів інвестування, як обраний «Альянсом», що переклав і видав у Аргентині книгу Ренато Ортіса «Мондіалізація і культура», можливо, перший важливий твір, опублікований у Латинській Америці з цієї тематики (у 1997 році в Бразиліа та у 1998-му в Буенос-Айресі). З огляду на зацікавленість цією темою, використання широкого масиву міжнародної інформації та успішні продажи видань португальською й іспанською мовами останнє видання не експортувалося. Непросто прийняти, хоча це є зрозумілим через історичну інертність, що всі бразильські книжки губляться у Мексиці, однак іще складніше пояснити, як видання іспанською, здійснене в Буенос-Айресі таким транснаціональним підприємством, як «Альянс», не перетнуло межі Аргентини.