На цих сторінках я дослідив, яким чином дослідження культури може нам допомогти краще зрозуміти суперечності глобалізації. Зараз залишилося довідатися, чи спроможна культурна діяльність впливати на розходження і зіткнення між двома згаданими програмами глобалізації? Інший спосіб поставити запитання такий: чи за цієї епохи приватизації та втрати контролю над економіками і національними культурами досі має сенс говорити про культурну політику?

Щоб надати відповідь на це запитання, я пропонував проблематизувати те, чим займаються соціальні науки і культурні дослідження. З якого місця вони говорять і що можуть сказати? Мені спадає на думку дещо дивний спосіб просуватись у цій справі, який полягає в з’ясовуванні того, де саме зараз розташовують книжки з антропології і культурних досліджень у книгарнях. Я побачив те, про що збираюся сказати, в Сполучених Штатах, однак відтак я побачив те саме у французьких, іспанських, аргентинських, бразильських і мексиканських книгарнях. Праці з антропології і культурних досліджень нерідко розташовують між книжками на релігійну тематику та книжками про подорожі. Буквальна інтерпретація цього розташування змушує вважати, що антропологію і культурні дослідження пов’язують з віруваннями та з переміщеннями. У більш спеціалізованих книгарнях ці книжки розташовані поруч із книгами з соціальної теорії та з постмодернізму. Якщо поєднаємо обидва спостереження, можемо дійти висновку, що коли культурні дослідження й антропологія пов’язуються з віруваннями і подорожами, вони досліджують подив. А їхнє сусідство з соціальною теорією вказує на тенденцію концептуально рефлексувати над несподіванкою, яку для нас становить відмінне, шукати моделі для розуміння того, що відбувається між нами й інакшими.

Я вважаю, що існує інша причина, якою можна було б пояснити не лише це розташування в книгарнях, а й збільшення кількості полиць – і зростання продажів, – зайнятих працями з антропології та культурних досліджень. Я чув, що антропологи відчувають схильність до дослідження того, що зникає, й оскільки подив є одним із найрідкіших товарів наприкінці ХХ століття, він є привабливим об’єктом для антропології. Хто може здивуватися, зустрівши індійські й африканські крамниці у західних містах, або тому, що радіо, яке найбільше слухають у Нью-Йорку, La Nueva Mega, здійснює віщання іспанською мовою? Кого дивує, що Sony купила головного виробника кінофільмів у Голлівуді, а німецький концерн «Бертельсманн» став власником Random House – найбільшого видавництва у Сполучених Штатах? У підсумку ми вже трохи захоплюємося мультикультурними переплетіннями і поєднаннями. Також не залишається в цьому переході від одного століття до іншого багато місця для непередбаченого, коли зачинилися революційні обрії та вважається, що є лише один спосіб уявляти глобалізацію.

Можливо, тому, що цей нестабільний і переплетений світ зменшує здатність до подиву, він стає центральною темою в антропології й у культурних дослідженнях. Це може пояснюватися тим, що обидва напрями частково пов’язані з постмодернізмом. Однією з рис модернізму, яка призвела до невдоволення його авангардністю, були постійні інновації. Мистецтво постмодерну, яке не настільки позбавилось авангардизму, як на це претендує, також спробувало здивувати нас неочікуваними нововведеннями. Відмінність полягає в тому, що його інновації не були настільки оригінальними, щоб претендувати на перевершення в еволюційній формі попереднього напряму, але дивувало те, що воно змішувало епохи і стилі, позбавляючи їх ієрархічності.

Відомо, що найбільшою драмою в житті нинішніх митців є те, що вони вже не можуть знайти, чим вразити. Мені здається, що те саме відбувається з антропологами та з фахівцями з культурних досліджень. Десять років тому було новітнім стверджувати, що не можна говорити з позиції самодостатніх ідентичностей, і ми присвячували численні сторінки аналізові невпорядкованих змішань: індіанським ремісничим виробам у сучасних бутіках, фольклорним мелодіям, які стали хітами, гастрономічним і релігійним звичаям, які впродовж століть були локалізовані в одній країні та раптом поширилися на віддалені культури. Аналогічним чином митці дивували мультикультурними колажами, у той час як книжки та журнали збільшували кількість своїх читачів, демонструючи незвичні поєднання.

Зараз подив дуже зрідка вторгається до книгарень, конгресів з культурних досліджень або мистецьких бієнале. Новинки з’являються щороку на модних дефіле, кінопрем’єрах і в інформаційних інноваціях. Однак більша частина цих несподіванок є вимогою ринку, його потребою посилювати застарілість уже знайомого для збільшення продажів. Зрідка вони є результатом естетичних інновацій або досліджень. Навіть зростання бідності та нестабільності, рівень яких щодня збільшується, так само не сприяє оновленню наших поглядів щодо суспільства.

Чи в такому разі буде новизною для культурних і антропологічних досліджень говорити про неможливість подиву? Я вбачаю два підходи до вирішення цієї проблеми. З одного боку, культурні дослідження мають перетворитися на «реквієм» високої культури і на критику мас-медіа, розкриваючи меркантильні маніпуляції, завдяки яким вони привласнили управління новинами. З другого боку, мають з’явитися ті, хто обере підпорядковану позицію – підлеглість, постколоніальне становище, дискурси меншості – і запропонує сформувати з критичної позиції альтернативний світогляд.

Насправді обидва підходи мають попередників у особі тих, хто давно намагається знайти альтернативу для суперечностей сучасності. Прикриватися високою культурою для засудження меркантилізації, швидкості без глибини та невдячного знецінювання – це те, що практикувалося такими мислителями, я Теодор Адорно і Хосе Ортеґа-і-Ґассет, яких критикують через їхній аристократизм. З другого боку, претензія на знайдення в якомусь пригніченому секторі ключа до суперечностей капіталізму і колоніалізму має попередників у особі Джорджа Лукаша, який відвів робітничому класові привілейовану роль у епістемології й політиці, Франца Фанона та інших, які уявляли цього бунтівного актора в колоніальних країнах, і в численних лівих ідеологах і прогресивних лідерах, – мені видається зайвим наполягати на частковій невдачі цих діагнозів і наводити відоме спростування необґрунтованості їхніх теорій. Серед інших Уґо Ачуґар визначив те, що в цих напрямах досі залишається обміркувати їхніх попередників і обмеження в критичній думці Латинської Америки (Achugar, 1997).

Однією з причин того, що ці критичні погляди не вичерпуються повністю, є збереження баналізації культури та соціально-економічної експлуатації, проти чого виступають їхні автори. Останнє обличчя капіталізму – глобалізація – також піддається сумніву через нездійснення своїх інтеграційних обіцянок, тому що збільшує наявні асиметричність і нерівність та створює нові. З соціальної точки зору зараз маємо менше ілюзій щодо глобалізації та її спроможності продукувати радикальні інновації.

Культурні дослідження глобалізації, отже, дозволяють дійти трьох висновків. Перший полягає у тому, що капіталістична глобалізація не може стверджуватися ні як єдиний можливий соціальний порядок, ні як єдиний спосіб мислення. Другий – у тому, що складність взаємин у глобалізованому світі не дозволяє ідентифікувати як основне жодне з протиставлень між глобалізацією та субінакшістю та, відповідно, жодного з ключових акторів, спроможних модифікувати історичний напрям суперечностей (ані пролетаріат, ані меншини, ані колоніальні чи постколоніальні країни). Третій стосується того, що складне і не­однозначне формування суперечностей також не дозволяє пояснювати їх лише антагонізмом. Я обмежу дискусію щодо цього потрійного висновування тим, що це означає для деяких аспектів дослідження і культурної діяльності.

Я хочу сконцентруватися на трьох напрямах майбутнього дослідження, до яких призводить надання меншого значення глобалізації порівняно з міжкультурністю та критика її нерівності. У противагу єдиному підходові, який розглядає глобалізаційні зміни як гомогенізацію, слід приділити увагу відмінностям, які глобалізації не вдається зменшити, значна частина яких є культурними. В подальшому слід не надавати ключової ролі жодній окремій відмінності, але визнавати їхнє розмаїття і, отже, складність, спричинену тим, що відмінності є акумулятивними (в єдиному типі соціокультурного аналізу або єдиному політичному об’єднанні). І насамкінець: оскільки в світі зі значним ступенем інтегрованості окремі культури зазвичай включають окремі аспекти гегемонійних культур, їхні відмінності не завжди однаково пов’язані з нерівністю, тому розмаїття може інколи виявлятись як антагонізм, однак також як компроміс і порозуміння.

Опрацювання цих відправних точок може бути способом відходу від звичних переконань у культурних дослідженнях, тобто створення альтернатив (декількох, не лише єдиної) для відновлення того, що викликає в нас подив, або того, що залишають поза увагою гегемонійні системи інформації. Якщо я у цій книжці надаю перевагу надбанням антропології і культурних досліджень, це з тієї причини, що знаходжу в цих сферах найрозвинутіший інструментарій для аналізу глобалізаційних процесів. Однак для отримання більш радикальних висновків цей підхід потребує одночасного формулювання політичних проблем.