Відбувається перехід від мультикультурної яскравості до відокремленості та нерівності. Від міст, до яких прибувають провінціали, як пояснюють дослідження міграцій, у пошуках роботи і кращих заробітків, комфорту й анонімності, зачаровані вогнями міста, ми переходимо до похмурих великих міст, перебудованих так, щоб сховатися, не бачити інших і не бути побаченими.
Існує контраст між уявленнями провінціалів, для яких мегалополіси досі є обріями сучасності й прогресу, та, з другого боку, з міжнародними уявленнями, які циркулюють в пресі, на телебаченні й у деяких спеціальних дослідженнях, для яких міста Мехіко, Сан-Паулу, Богота і Каракас асоціюються з перенаселеністю, перевантаженістю, забрудненням і насильством. Одночасно з процесом деградації публічних місць, неконтрольованим зростанням і сегрегуючим насильством у 1990-ті роки виникають нові джерела і типи соціокультурного розвитку. У той час як посилюються економічний і урбаністичний дуалізм, невпорядкованість тіньової торгівлі та збільшується кількість злочинів, деякі латиноамериканські столиці вперше обирають своїх управлінців (Буенос-Айрес, Мехіко), а інші знаходять у періодах постдиктатур сцену для випробування більш демократичних форм участі та активізації культурного розвитку (Сантьяго-де-Чилі, Монтевідео, Богота, Сан-Паулу). Варто зазначити деякі експерименти, реалізовані в Порто-Алегре, в Бразилії, від початку цього десятиліття під керівництвом Партії трудящих з метою розв’язання проблеми дисбалансу між накопиченими соціальними потребами й обмеженістю бюджету шляхом активного залучення мешканців усіх районів до визначення пріоритетів у використанні ресурсів (Jelin, 1998). Іншим прикладом є місто Барселона, де демократизація муніципального управління пов’язана з проектами участі в естетичному покращенні, які є ресурсами для сприяння більш інтенсивному використанню публічних місць і таким чином підвищення їхньої безпеки (Borja та Castells, 1997).
Глобалізація в економіці та комунікаціях сприяє більш космополітичному розвиткові міст. Вона неоднаково відбувається в усіх сферах. В сфері науки та у деяких інших сферах інтелектуального життя головні латиноамериканські міста значно збільшують кількість міжнародних візитів і розширюють потоки інформації. І все ж відхід держави і слабке приватне фінансування зменшують у деяких містах, які були дуже космополітичними, поширення іноземного мистецтва, як це підтверджують збіднілі експозиції візуальних мистецтв у Мехіко, театри Монтевідео і Боготи. Кінематограф, виробництво якого зменшилось у тих небагатьох латиноамериканських країнах, для яких ця сфера є провідною в національній економіці (Аргентина, Бразилія, Колумбія і Мексика), і який втратив зали для показу, зараз демонструє ознаки відновлення, хоча розподіл залів і всієї сукупності мультимедійної системи дедалі більше контролюється американськими підприємствами.
Майже в усіх цих сферах нові адміністрації міст сприяють покращенню і диверсифікації культурної пропозиції. Новою подією стало те, що міжнародне відкриття здійснюється не лише щодо метрополій «першого світу», але також щодо латиноамериканських великих міст: це відбувається інколи за державної ініціативи (міжміські фестивалі, покази кінофільмів і театральних вистав однієї країни в іншій), а в інших випадках за допомогою об’єднання приватних підприємств або незалежних виробників – від Televisa до фестивалів карибської музики, – які встановлюють зв’язки міста Центральної Америки і Карибського басейну з Нью-Йорком і Маямі. Між Порто-Алегре та Буенос-Айресом утворилась інша мережа взаємного обміну – між музикантами, візуальними митцями і театральними трупами цих міст.
Запитання: з яким культурним капіталом мають справу в цій діяльності латиноамериканські столиці – це не проста гра слів. Якою мірою ця мобілізація засновується зараз на власних надбаннях (історичній спадщини, створенні музики, кінофільмів, локальних відео) і якою мірою залежить від імпорту, від комерційних подорожей і, відповідно, від мобільності великих нелокалізованих капіталів, майже завжди керованих естетикою «light» швидких прибутків і термінових грошових переказів? Які існують можливості говорити від імені власного міста і спілкуватися з іншими містами, коли скоротилося стільки найменувань локальної продукції: видавництва збанкрутували чи були придбані транснаціональними компаніями, зменшилася спроможність знімати кінострічки й обмежена продукція кінематографу підпорядкувалася комерційним критеріям міжнародного спільного виробництва? Безумовно, ці ринкові тенденції врівноважуються певною мірою регіональною адаптацією транснаціональних мереж (наприклад, виникненням філій MTV у Мексиці, Бразилії й Аргентині; створенням великих компаній з виробництва дисків). Також згадані зміни слід пов’язувати з новими тенденціями культурного споживання: більш космополітичними смаками, домінуванням комунікаційних індустрій над локальною культурою.
Усе це так само пов’язано зі згаданим вище фактом, що не лише змінився зміст національних столиць, але також відбулася переорієнтація зв’язків зі столицями Європи на Сполучені Штати. Те значення, яке Париж, Лондон і Мадрид мали за інших часів для всіх латиноамериканців, зараз мають для еліт Нью-Йорк, для середніх секторів суспільства Маямі та Лос-Анджелес. Велика кількість у цих містах митців й інтелектуалів та представників середніх і нижчих секторів суспільств нашого регіону – тобто іспаномовної публіки, що утворює ринок збуту, – як і активне спілкування між латиноамериканськими спільнотами «першого світу» та містами Латинської Америки, змушує розглядати їх як культурні латиноамериканські столиці (і не лише як престижні закордонні орієнтири). Маємо спитати себе під час реалізації міської та культурної політики, яким чином міжміська політика може сприяти міжкультурному знайомству і порозумінню. Декілька останніх програм, таких як мистецькі тижні Буенос-Айрес – Порто-Алегре, спільний Довірчий фонд культури Мексики та Сполучених Штатів, як і проголошення Федерального округу Мехіко «місцем прихистку» для письменників, які зазнають переслідувань, є ініціативами, які сприяють розвиткові цього напряму роботи.
Ця сукупність тенденцій, які розвиваються у різних напрямах та іноді викликають занепокоєння через суперечливість інтересів, змінює конфігурацію латиноамериканського культурного пейзажу. Це відбувається не лише у великих містах, однак саме у них – знову-таки – концентруються численні інновації. Тому вони є найкращою сценою для обмірковування змісту змін і викликів, які приносить для міських адміністрацій, приватних підприємств і незалежних асоціацій буревій глобалізації.
Хочу наостанок відзначити роль, яку відіграють деякі міста у концептуалізації глобального в уявленнях, котрі вони спричиняють. На відміну від літератури 1980-х – початку 1990-х років, ґрунтованої здебільшого за віссю протиставлення глобального локальному, сучасна бібліографія розглядає процес глобалізації в межах «трикутника, сформованого національною державою, глобальною економікою та стратегічними населеними пунктами» (Sassen, 1998: 15). До цього можна додати як четверту складову важливість транскордонних регіонів, де глобалізаційні тенденції набувають особливої форми, наприклад Тіхуана – Сан-Дієґо (Alegria, 1992; Herzog, 1990; Valenzuela, 1999) і на початковій стадії деяких ділянок кордону між Аргентиною та Бразилією.
За аналогією з кордонами численні міста – серед яких прикордонні – є сценами, де глобальне отримує прив’язку до просторового контексту, демонструє протистояння між глобалізацією та деглобалізацією, набуває форм, які відрізняють один кордон від іншого, одне мегамісто від іншого (Vita, 1999). Відповідно, хочу зробити два висновки. Перший – це методологічний висновок про те, що макросоціальні дослідження глобалізації, зазвичай економічні й комунікаційні, повинні зіставляти свої відкриття з тими місцями – містами і кордонами, – де глобальне взаємодіє з локальною історією та перемодельовується нею. Другий висновок є політичним: культурна діяльність, яку держава може розвивати за умов глобалізації, не обмежується культурними індустріями і міжнародними організаціями; вона може досягати особливих результатів у стратегічних містах і на кордонах, де нації взаємодіють із глобальними процесами.
Глава 8. До питання культурних програм глобалізації
Як ми могли побачити, хоча глобалізація уявляється як об’єднання і взаємодія всіх держав, усіх підприємств і всіх споживачів, насправді це сегментований і нерівний процес.
Між суспільствами «центру» та елітами «периферії» інтенсифікується взаємна залежність. І ті, й ті отримують більш широкий доступ до більшої кількості благ і меседжів. Однак навіть у випадку цих привілейованих шарів суспільства варто відрізняти глобалізацію від процесів інтернаціоналізації та транснаціоналізації або просто регіональних об’єднань.
З причин географічної та історичної спорідненості або через відмінний доступ до економічних і технологічних ресурсів те, що ми визначаємо як глобалізацію, часто конкретизується як об’єднання за регіональною належністю або між історично пов’язаними країнами: азіати з азіатами, латиноамериканці з європейцями й американцями, американці з тими групами, які у віддалених країнах говорять англійською та поділяють їхній стиль життя. Культурна подібність і відмінність є важливими для того, щоб глобалізація охопила (чи ні) всю планету, щоб була циркулярною або просто тангенціальною.
Також зазначаємо, що деякі сфери виробництва і споживання більш придатні, ніж інші, для того, щоб глобалізація набувала більшою чи меншою мірою розширеного формату. Видавнича індустрія акумулює зусилля та взаємодії в лінгвістичних регіонах, тоді як кінематограф і телебачення, музика й інформагентства намагаються, щоб їхня продукція з більшою легкістю циркулювала по всьому світу за більш сприятливих умов. Мегалополіси та деякі середні міста (Маямі, Берлін, Барселона), суттєво глобалізовані мережі діяльності й інтенсивних міграційних і туристичних потоків простіше встановлюють зв’язок зі світовими мережами, однак навіть у них наявна дуалізація, яка залишає маргіналізованими широкі сектори суспільства.
Більш чи менш «об’єктивні» умови, за яких блага та меседжі розподіляються серед одних держав більше, ніж серед інших, діяльність, яка має більшою або меншою мірою планетарний масштаб, можуть бути впорядковані в схему, яку можна визначити як подвійна програма глобалізації.
а) Розповідь про глобалізацію, яка найчастіше повторюється, – та, що наратує про експансію постіндустріального капіталізму і масових комунікацій як про процес уніфікації і/або об’єднання виробничих підприємств, фінансових компаній, систем інформації та розваг. Волл-стрит, «Бундесбанк», «Бертельсманн», «Майкрософт», Голлівуд, CNN, MTV, «Сотбіс» і «Крістіс» могли б бути одними з головних створювачів цього наративу. Через уніфікацію економічних ринків і одночасне взаємне пов’язування фінансових потоків у всьому світі, продукування для всіх однакових новин і подібних розваг усюди поширилося переконання, що жодна країна не може існувати за правилами, відмінними від тих, які впорядковують світ-систему. Ця розповідь стала такою переконливою для багатьох суспільств тому, що насправді існують мондіалізовані банки, підприємства і неурядові організації, також споживацькі мережі, інтегровані як транснаціональні «спільноти» – користувачів кредитних карток і комп’ютерних послуг, глядачів кінофільмів, інформаційних програм і відеокліпів. Перетворена на ідеологію, на єдиний спосіб мислення, глобалізація – історичний процес – обернулася на глобалізм, тобто на нав’язування уніфікації ринків і обмеження ринку політичних розбіжностей і культурних відмінностей. Після підпорядкування цих двох сценаріїв відмінності одному єдиному економічному підходові політичне розчиняється та держава здається практично непотрібною. Культурна політика повинна поступитися комерціалізації символічного будь-якими естетичними претензіями та будь-яким визнанням відмінностей, які не могли б існувати між клієнтами. Виняткове або суперечне не можна розглядати інакше, ніж як таке, що не вкладається в торговельне впорядкування суспільного життя.
б) Водночас ця світова уніфікація матеріальних і символічних ринків є, як стверджує Лоуренс Ґроссберґ, «стратифікуючим механізмом», який не так стирає відмінності, як перевпорядковує їх з метою створення нових кордонів, менше пов’язаних із певними територіями, ніж із нерівним розподілом благ на ринках. Крім того, глобалізація – або, скоріш, глобальні стратегії корпорацій і багатьох держав – утворюють сегрегаційні та дисперсійні механізми. Їхня політика «флексибілізації праці» призводить до виходу з профспілок, до збільшення міграцій, поширення тіньових ринків, у деяких випадках пов’язаних з мережами корупції, та до люмпенізації. Деякі автори, згадані в цій книжці, які приділяють увагу не лише фінансовим потокам, а й тому, як глобалізація впливає на працівників, на соціальні права та на екологію, означають, що ліквідація бар’єрів для іноземних інвестицій стала ресурсом для знищення профспілок, скасування соціальної допомоги й екологічних законів, за допомогою яких держава обмежувала ненажерливість капіталів і захищала населення. Під цим кутом зору глобалізація не означає винятково вільну циркуляцію благ і меседжів; також до її визначення має включатися спроможність «експортувати трудові ресурси» туди, де витрати на оплату праці та податкове навантаження найнижчі.
У підсумку: глобалізація уніфікує та створює взаємозв’язки, однак також «усталюється» в різні способи в різних культурах. Ті, хто зводить глобалізацію до глобалізму, до її торговельної логіки, сприймають лише її інтеграційну та комунікативну програму. Лише зараз починає ставати помітною в соціологічних і антропологічних дослідженнях глобалізації її сегрегаційна і дисперсійна програма, мультиспрямована складність, яка формується під час зіткнень і гібридизації тих, хто залишається відмінним. Мало визнані гегемонійною логікою відмінності переростають у нерівність, яка в багатьох випадках призводить до виключення.
Що відбувається, коли ці дві зміни комбінуються? Глобалізаційні тенденції спричинюють те, що Серхіо Зерменьо визначає як «подрібнення соціального»: знищення промисловців і пролетаріату, які сприяли імпортозамінній індустріалізації, середніх шарів найманих працівників, посередницьких просторів між соціальними акторами та державою (профспілок, партій, народних рухів). Відбуваються національні й транснаціональні міграції, які не можуть стримуватися зменшеними ринками праці, виявляються дедалі більші наслідки деградації умов праці та зниження безпечності міст, зростає видовищність усього цього у засобах масової комунікації та здійснюються невдалі спроби контролювати протести і насильство шляхом збільшення законних чи незаконних репресій.
Суперечність, спричинена парадоксальною взаємною доповнюваністю цих програм, змушує сформулювати питання в інший спосіб: що відбудеться, якщо ці дві зміни не зможуть комбінуватися? Існує радикальна асиметрія між позатериторіальним характером влади та територіальністю повсякденного життя. «Підприємство має змогу переміщуватися; наслідки можуть лише залишатися на місці», – пояснює Зиґмунт Бауман. У цьому пункті відношення між глобалізацією та культурною інакшістю стає найбільш нерівним: коли для капіталів зіткнення з відмінним перетворюється на неподоланний опір, вони відтікають у пошуках більш сформованих ринків. Оскільки «мобільність перетворилася на найпотужніший і найбажаніший стратифікаційний чинник» (Bauman, 1999: 16), меншість, яка спромагається переміститися, відділитись і діяти на відстані, стати несприйнятливою до локальних впливів, паралізує сегрегованих у закутках міського простору й у кінці електронних терміналів. Отже, є дві обов’язкові умови для того, щоб протистояти владі глобалізаторів: підпорядковані групи повинні стати спроможними діяти в різних обставинах і на відстані та водночас посилити локальні організації (в містах і національних державах) з метою встановлення обмежень для валютних і фінансових потоків. Є очевидним, що якщо кожна держава це робитиме окремо, капітали відтечуть в інші місця. Відповідно, стає нагальною потреба в укладанні регіональних угод і здійсненні кроків у напрямі утворення світового уряду й впровадження світового громадянства.