Буенос-Айрес, Ліма і Мехіко так само, як і інші колоніальні великі міста, здійснювали функції регіональних столиць, що встановлювали зв’язки з Іспанією. Ця наднаціональна взаємодія зберігалася після здобуття незалежності й під час становлення сучасних держав. Великі міста-порти від початку ХХ століття були надзвичайно відкритими утвореннями, де локальні традиції змішувалися з культурними заходами, що походили з метрополій, з якими велася торгівля: з Іспанією, Францією та Великою Британією в містах, розташованих на Атлантичному узбережжі (Буенос-Айрес, Каракас, Гавана, Ріо-де-Жанейро – у двох останніх за плідної взаємодії з Африкою), та зі Сполученими Штатами і азійськими державами на Тихоокеанському узбережжі (Ліма і Панама). Ці міста можемо розглядати як попередників глобалізації, однак у межах колоніальної або імперської логіки, яка надавала перевагу зв’язкам з метрополією. До середини ХХ століття міська структура і значення проживання у цих великих латиноамериканських містах здебільшого зумовлювались їхнім значенням політичних, економічних і культурних центрів кожної держави. Натомість, Мехіко і Сан-Паулу зараз перетворює на глобальні міста не те, що вони є столицями регіонів, чи їхні зв’язки з державами-метрополіями, а те, що вони стали важливими центрами економічних і комунікаційних мереж світового масштабу.
Хоча від другої половини ХІХ століття до 1940-х років населення міста Мехіко збільшилося зі 185 до 3410 тисяч осіб, міська структура зберігала чотирикутний вигляд, встановлений у XVI столітті іспанськими конкістадорами. Життя міста організовувалося до останніх п’ятдесяти років на чітко обмеженій території, географічне, політичне і культурне ядро якої перебувало в історичному центрі, утвореному колоніальними будівлями ХІХ століття та деякими археологічними пам’ятками, які нагадують про доколоніальне минуле.
Держава впродовж усього згаданого періоду була головним актором у національному суспільстві й у житті міст. Вона створила націю, долаючи до певної міри розділення між індіанськими етносами та роз’єднаність регіонів країни, інтегруючи їх за допомогою системи залізниць, єдиного національного економічного ринку, єдиної системи освіти, заснованої на іспанізації, та політичної єдності з лише однією партією та центральним профспілковим синдикатом. Також цьому об’єднанню сприяли символічні блага: ремісництво, сучасні пластичні мистецтва та кінематограф сформували культурну спадщину, яка визначила іконографічний синтез нації. Цей перелік уявлень циркулював національними музеями і міжнародними ярмарками, гігантським громадським монументалізмом і фільмами, які пов’язували селянські традиції з новим сентиментальним міським вихованням. Відповідно до того, як населення концентрувалось у містах (10 відсотків мексиканців жило в них на початку століття, тоді як 70 відсотків мешкало в них через сім десятиліть), скупчувалася, особливо у столиці, де були освітні центри, музеї, візуальна монументалізація археологічних пам’яток і колоніальних будівель, збережених мексиканською державою за допомогою культурної політики, більш змістовної, ніж в інших латиноамериканських державах.
Як змінився громадський простір і способи проводити збори та взаємодіяти населення міста Мехіко з середини століття? Коли у 1950 році столиця охоплювала, переважно, адміністративні райони, які зараз є центральними: Беніто Хуарес, Куаутемок і Койоакан, життя було значною мірою активнішим у цих районах, існували трамваї, 22 тисячі кінних екіпажів, 60 тисяч автомобілів та 1700 автобусів, які перевозили мільйон пасажирів щодня (Hoy). Будь-який мешканець міг дістатись історичного центру пішки або за допомогою транспорту, подорожуючи не більше, ніж п’ять кілометрів. Невелика частина населення отримувала інформацію з преси, ще інші – з радіо, яке починало ставати масовим, багато відвідували кіно, танцювальні салони і парки. Не було ані телебачення, ані відео. Університет, книгарні й театри розташовувались у середмісті.
Перехід від міста з трьома мільйонами мешканців до сучасного мегалополіса з 18 мільйонами спричинив інші зміни – демографічні, соціально-економічні, у сферах інформації та розваг, які отримали незначне відображення в культурній політиці. У поселеннях на півночі та на сході столиці промисловий розвиток не привів до створення музеїв, книгарень, залів для вистав, там є нечисленні парки й окремі місця для відпочинку. Лише радіо і телебачення, кориди і, починаючи від 1985 року, відеоклуби й окремі публічні бібліотеки запропонували, чим зайняти вільний час. Здебільшого саме у засобах масової комунікації розкривається для населення суспільний простір.
Що зазнало перерозподілу в міських просторах за останні двадцять років? Передусім комунікаційні мережі (преса, радіо, телебачення, відео, інформаційна сфера). Також бібліотеки, торговельні центри – деякі з яких включають культурну пропозицію – і в останню чергу багатозальні кінотеатри. Так само, як у Боготі, Каракасі й Сан-Паулу, у Мехіко масмедійні мережі набувають більшої ваги, ніж традиційні місця передавання інформації та уявлень про міське життя, і у деяких випадках пропонують нові різновиди зустрічей і отримання інформації: від спілкування через радіо і телебачення у «партисипативних» програмах або прямих телефонних лініях, до побачень у торговельних центрах, які частково заміщують попередні місця рандеву і прогулянок. Крім того, багато які з цих культурних пропозицій мають здатність пов’язувати великі сектори населення з макроурбаністичним досвідом інших країн. Відповідно, так само змінюється значення міста як публічного простору. Ці засоби масової комунікації сприяють більш швидкій взаємодії столиці не лише з життям держави, а й з транснаціональними благами та меседжами: мегалополіс як місце, в якому концентруються інформація та міжнародні видовища, філії великих іноземних крамниць, центри управління глобалізованими капіталами, інноваціями та уявленнями.
У Мехіко продовжують організовувати культурні події та локальні розваги, які приваблюють різні групи населення. Три мільйони прочан прибувають 12 грудня до Вільї[71] для вшанування Гваделупської Діви Марії, два мільйони відвідують Істапальяпу на Різдвяні свята, натовпи, які збираються у Сокало для політичних мітингів і на стадіонах для спортивних видовищ, є окремими типовими прикладами. Також продовжують проводити релігійні святкування на честь вшанування святих покровителів, танці в клубах і на вулицях народних поселень, як і інші локальні традиції, які не дають включати себе до індустріалізації культури. Велике місто продовжує вміщувати поселення, які зберігають місцеві звичаї та сільські свята, назви яких поєднують іспанський й індіанський компоненти, надаючи католицькому святому ім’я з мови науатль, одночасно з тим, як їхні мешканці пов’язують себе з сучасним містом у місцях своєї роботи і споживання; також продовжують існувати засновані у XVII–XVIII століттях райони з відносно автономним профілем, де відтворюється діяльність і святкування тих часів, які не виглядають несумісними з швидкісними транзитними автошляхами, що їх перетинають, і з надсучасними будівлями і технологіями, які транслюють постмодерністські уявлення. Деякі з останніх антропологічних досліджень, порівнюючи способи мешкання з уявленнями, які породжують різні зони міста, виявляють, що, в той час як мешканці поселень і районів відчувають «належність до», ті, хто перебуває на територіях сучасної забудови в котеджних містечках, кажуть «проживати в» (Portal, 1997).
Ця відмінність важлива. Однак слід визнати, як ми вже зазначали в іншому дослідженні, нові форми належності, які сприяють розвиткові менш персоналізованих форм поселення, у тому числі на транснаціональному рівні, мереж споживання (Garcia Canclini, 1995). У будь-якому разі постійна систематична діяльність більшості, зони, в яких сконцентровані великі інвестиції з найактивнішим створенням робочих місць, як і простори та мережі, в яких з найбільшим динамізмом і впливом виявляється громадська сфера, якими є преса, радіо, телебачення і масові розваги (кінотеатри і шопінг-центри), пов’язані з трансміськими і наднаціональними мережами.
Так само як у багатьох містах Латинської Америки та інших регіонів світу, в Мехіко відбувається процес деіндустріалізації через закриття заводів, спричинене транснаціональною конкуренцією або через перенесення їх на периферію, до інших зон країни з екологічних причин. Також через реорганізацію економіки надається більше значення діяльності в третинному секторі (Nivon). Менше двадцяти років тому теорії урбанізації характеризували міста через їхню відмінність від сільських поселень і перехід робочої сили від аграрних робіт до робіт у вторинному і третинному секторах економіки. Зараз найпотужніші імпульси для розвитку надходять більшою мірою, ніж від індустріалізації, від інформаційних і фінансових процесів. І оскільки ці сфери потребують фізичної інфраструктури, навіть найбільш мобільна й не прив’язана до території продукція усталюється в містах, які мають технологічні та людські висококваліфіковані ресурси. Географічна дисперсія глобальних взаємодій комбінується зі стратегічними місцями в багатьох точках планети, де комунікації вписуються до просторового контексту.
У глобалізованій економіці найбільші міста стають сценами, які сполучають між собою економіки багатьох країн, вони є більшою мірою центрами послуг, ніж промислового виробництва. У Нью-Йорку і Лондоні до фабричного виробництва залучено не більше 15 відсотків активного населення, і передбачається, що на початку ХХІ століття воно охоплюватиме від 5 до 10 відсотків (Hall). Якщо навіть декілька десятиліть тому емблематичні уявлення про мегалополіси включали труби і робітничі райони, зараз їх заступили величезні плакати транснаціональної реклами, які насичують до візуального отруєння всі швидкісні дороги і постмодерністські архітектурні споруди, ці високі корпоративні будівлі з дзеркального скла, які у Мехіко змінюють вигляд бульвару Реформи, Поланко, Санта-Фе та крайнього півдня міста.
Слід зазначити культурну роль, яку відіграють торговельні макроцентри у великих і середніх містах. Вони, крім поширення нерухомого і торговельного капіталу та здійснення в концентрованій формі реструктуризації інвестицій, створення робочих місць і знищення інших у роздрібній торгівлі, надають простори для інсценування споживання, де архітектурна монументальність асоціюється з прогулянками і відпочинком. Створюють нові ознаки символічного вирізнення і відрізнення для вищих і середніх класів, збільшують роль продукції і транснаціональних брендів у задоволенні потреб. Численні шопінг-центри включать специфічні культурні пропозиції, такі як багатозальні кінотеатри, книгарні, крамниці з дисками, відеоігри, музичні вистави, мистецькі виставки і центри розваг. Своїм привабливим дизайном, безпечністю та чистотою допомагають цим просторам вийти за межі суто торговельних цілей і стати місцями зустрічей і соціалізації, особливо для молоді. Комбінація цих інгредієнтів робить їх більш привабливими, ніж винятково культурні центри, і більш безпечними, ніж інші місця, зроблені лише для того, щоб купувати чи прогулюватись. Однією з основних культурних причин їхньої успішності є те, як в них поєднуються символічна диференціація та свобода поведінки. Інтерв’ю з клієнтами демонструють, що це місця, де споживання одягу й інших продуктів посилює відмінності і де водночас доступ до розваг і культурних благ – більш «сучасних», або «глобальних», – з більшою якістю подання можна отримувати неформально, вдягнувшись у джинси, водночас прогулюючись і спілкуючись (Ramirez Kuri, 1998).
Така суттєва трансформація використання міських просторів і споживання, у тому числі культурного, не була темою для обговорення з проблематики міста і ще меншою мірою – культурної політики. У Мехіко лише «Торговельний центр Куйкуйлько» став причиною полеміки, оскільки вважалося, що будівництво його і пов’язаної корпоративної будівлі могло негативно вплинути на сусідній ритуальний центр з такою ж назвою, найстаріший у Долині Мехіко (датований ІІ століттям до Різдва Христового), й погіршити проблему водопостачання та заторів на дорогах. Чи лише конфлікт з історичними пам’ятками і пам’ятниками архітектури є тим, що має примусити думати про суспільні інтереси, коли розширюється меркантилізація дозвілля та ефектності вигляду міста?
З огляду на масову конкуренцію таких центрів та їхнє приватне привласнення суспільних ресурсів, їхнє створення може бути приводом для досліджень і аналізу під кутом зору суспільного використання, а не лише коли вони завдають збитків археологічним пам’яткам. Можна подумати не лише про функцію регулювання й обмеження, яку могла б здійснювати держава, а також про суспільну користь, пов’язану з торговельними центрами. Оскільки вони сприяли певному відродженню кінотеатрів, споживанню дисків і мистецьким виставкам, варто спитати, чи в цьому контексті вони могли б сприяти іншій культурній діяльності – з поширення інформації та участі в державному управлінні культурою? Подібне вже відбувається у торговельних центрах Барселони, Берліна, Лондона й інших європейських міст (Borja та Castells, 1997), де інвестори шопінг-центрів мають включати неприбуткові простори, як-от центри дитячої соціалізації, соціальних і культурних послуг.
У Мехіко закон, який регулює комерційне телебачення, встановлює, що канали повинні надавати 12 відсотків свого часу для поширення меседжів суспільного значення. З другого боку, у Федеральному окрузі законодавчо визначені Спеціальні зони контрольованого розвитку – або через їхню історичну цінність, або з метою підтримання гармонійного зростання міст: ті, хто хоче інтенсивніше, ніж дозволено, використати територію (щільність забудови ділянки, висота будівлі), мають робити внески для покращення роботи комунальних служб задля здійснення діяльності з оновлення або покращення міста.
Можна було б зробити умовою для будівництва чи поширення торговельних центрів виділення підприємцями місць для неприбуткової культурної діяльності: вистав, мистецьких майстерень, кінозалів під управлінням національною фільмотекою Мексики Cineteca, центрів інформаційних соціальних служб. Так само як здійснюється регулювання екологічного впливу цих великих будівель, слід проводити оцінку їхнього культурного впливу та вимагати, щоб неприбуткові інвестиції надавали їхнім прибуткам ефекту компенсації життю суспільства. Імовірно, це переосмислення суспільної цінності нових просторів соціалізації і споживання змогло б стати приводом для розширення сфер громадської активності, як це здійснюється в інших містах (Holston та Appadurai, 1996).
Якщо зростання міста Мехіко в останні півстоліття завдячувало його індустріалізації і наступному приверненню внутрішніх мігрантів, то з моменту зовнішнього відкриття економіки країни на початку 1980-х років зони найдинамічнішого розвитку столиці пов’язані з усталенням транснаціонального інвестування і з транснаціоналізацією мексиканських підприємств. Федеральний округ і найближчі райони столиці перетворилися на один з двадцяти чи тридцяти міських мегацентрів світу, де пов’язуються механізми управління, інновації та комерціалізації на транснаціональному рівні. Ці зміни є очевидними передусім на 650 гектарах, виділених у зоні Санта-Фе будівлям компаній Hewlett Packard, Mercedes Benz, Chubb Insurance, Televisa та інших підприємств, торговельних центрів і елітним житловим зонам. Також в архітектурній перебудові Бульвару Реформи, частин Поланко, Інсурхентес і Періферіко Сур, у будівництві торговельних макроцентрів, нових транснаціональних готелів, модернізації телекомунікацій та їхнього супутникового зв’язку, поширенні інформаційних служб, кабельного і цифрового телебачення, як і згаданих вище багатозальних кінотеатрів. Деякі з цих видів діяльності здійснюють зміни безпосередньо у культурних і комунікаційних пропозиціях; інші перевпорядковують зміст міського життя і традиційних способів використання простору. В обох випадках держава поступається своєю роллю головного актора на користь приватних підприємців і транснаціональних корпорацій.
Для того щоб глобалізація міського життя усталилась і стала чимось більшим, ніж простий бізнес у сферах нерухомості, фінансів і мас-медіа, необхідно переглянути відносини культурної політики з громадськістю. Якщо мистецькі й традиції ремісництва, музеї та історичні райони становитимуть частину проекту міського і державного розвитку разом з передовими системами комунікації та інформації, це розширить можливості врегулювання проблем дезінтеграції і нерівності. Імовірно, це могло б змінити зовнішній імідж і конкурентоспроможність міста та кожної країни.
На цьому рівні аналізу міський дуалізм удається пов’язаним з проблемою сегрегації у глобальних процесах. Якою мірою глобалізація збільшує динаміку мегалополісів і якою – їхній розпад?
Якщо відстежимо журналістську інформацію щодо великих латиноамериканських міст, побачимо збільшення кількості новин про нестабільність і насильство, розпад соціальних зв’язків і приватизації суспільного простору для забезпечення власного захисту. Дослідження, здійснені, приміром, Міґелем Анхелем Аґіларом у Мехіко та Терезою П.Р. де Кальдейра у Сан-Паулу, демонструють, як уявлення про ці мегалополіси модифікуються під впливом нових форм сегрегації та насильства. У латиноамериканських містах сегрегація здійснювалася під час модернізаційного розвитку шляхом відокремлення різних соціальних груп у різних районах. Пізніше з метою впорядкування розширення міста, спровокованого міграціями й індустріалізацією з другої половини ХХ століття, людей розділили за принципом протиставлення «центру» та «периферії»: середні й вищі класи у центральних, краще облаштованих зонах, тоді як біднота у позбавлених уваги передмістях. Оскільки ця остання модель залишається чинною, зауважує Тереза П.Р. де Кальдейра у своєму дослідженні Сан-Паулу, коли відмінні групи опиняються по сусідству в різних зонах міста, споруджують стіни, внутрішні двері, пункти спостереження, закривають житлові райони, обмежуючи доступ до своїх вулиць, зводять великі будівлі з електронними кодовими замками.
Мешканці міст запроваджують нові стратегії захисту, які видозмінюють міський пейзаж, проїзд містом, повсякденні звички й уявлення. У народних районах – бразильських фавелах, поселеннях бідноти Буенос-Айреса та подібних до них районах у Боготі, Лімі й Мехіко – сусіди самоорганізуються, щоб забезпечувати власну безпеку і навіть запобігати в певних випадках втручанню поліції. Великі підприємства будують житлові комплекси і виробничі приміщення, закриті для переміщення або з жорстко обмеженим доступом. Деякі встановлюють так само жорсткий контроль у торговельних центрах та інших громадських будівлях. В останні роки формування закритих районів обернулося на головний стимул для організації вищих і середніх шарів населення великих міст, які не звикли брати участь у соціальних рухах: їхній особливий спосіб здійснювати громадську діяльність полягає у відособленні від міської конфліктності шляхом приватизації територій з високим рівнем забезпечення безпеки й обмеження соціалізації або ризикованих зустрічей.