Другий сумнів виник у неї під час спостерігання за тим, як глобалізаційні тенденції економіки посилюють окремі кордони та призводять до вигадування інших. Насправді розбіжності між Сполученими Штатами та Латинською Америкою зменшуються під впливом угод з вільної торгівлі, комунікацій на основі прогресивних технологій і транснаціонального обміну мігрантами. Однак оскільки американський уряд і суспільство створюють нові бар’єри (з яких найбільше її вразив й спонукав взяти участь у протестах Закон 187, прийнятий у Каліфорнії), відмінності та віддаленість між дослідниками з Півночі та з Півдня зберігаються. Як вона прочитала в одному листі, надісланому до журналу Асоціації латиноамериканських досліджень, дослідники з Півночі ніколи не публікують «результати своїх досліджень у спеціалізованих латиноамериканських виданнях або у книжках іспанською чи португальською мовами або французькою, коли йдеться про дослідження Гаїті чи інших франкомовних держав». Нерідко американці «повертаються до своєї країни з інформацією або даними, копії яких не залишають у тих країнах, де їх отримали». Відповідно, латиноамериканські дослідники дуже рідко публікують свої праці на Півночі «через високу вартість перекладу та через брак обізнаності про спеціалізовані публікації або доступу до них» (Dietz та Mato, 1997: 31).
Антрополог і фахівець з культурних досліджень пішли на мистецьку виставку ARCO в Мадриді в лютому 1998 року, однак не зустрілися, оскільки вона була більш багатолюдною та невпорядкованою, ніж зустрічі LASA або Асоціації американських антропологів. Обох цікавило, яким чином іспанці – які у 1997 році присвятили виставку Латинській Америці, а цього року Португалії – втілювали за допомогою продажу мистецьких витворів свою мету стати посередниками між відсталими латиноамериканцями й успішною Європою. І також вони змагалися зі Сполученими Штатами за право бути посередниками між Латинською Америкою та світом. Вони побачили виставку, де головні галереї Нью-Йорка, Парижа і Буенос-Айреса та різних міст Німеччини, Італії і Мексики були представлені поруч із галереями з усіх регіонів Іспанії і Португалії. Побачили картини Енді Воргола і Кіта Гаринґа у французькій галереї, аргентинця Ґільєрмо Куїтки у мексиканській галереї Монтеррея, мексиканця Ґабріеля Ороско у французькій і один з творів, який продали найдорожче за усіх, роботу Хуана Давіли – фризи, які зображували водночас персонажів комедії і селянського фольклору країн Південного конусу ХІХ століття, обрамлених доколумбовими орнаментами, – представлену як інсталяція чилійського митця, який працює в Австралії.
Їх не здивувало, коли в одному журналі вони прочитали статтю іспанського соціолога, на думку якого ця виставка – як і виставки інших європейських країн, і бієнале, котрі поширились у Латинській Америці в 1990-ті роки, – відбивала глобалізацію та поліцентризм ринку для митців, які жили за межами своїх суспільств і могли бути представленими у галереях різних країн. Тому вони демонстрували у своїх творах щось набагато більше або щось відмінне від свого національного колориту. Ця виставка, як і бієнале у Сан-Паулу і Венеції та Documenta у місті Кассель, зазначалось у коментарі, демонструє, що є інші джерела випромінювання за межами Нью-Йорка, хоча це місто концентрує найбільшу кількість операцій у світовій економіці мистецтва й у визначенні смаків.
Однак дуже нечасто децентралізація і розвиток регіональних блоків приводить до збалансованого поєднування локального з глобальним. З нагоди проведення виставки в Мадриді часопис El Pais запитав у десяти іспанських митців, який з творів мистецтва вони вважали найважливішим і найвизначнішим у цьому столітті, котре добігає кінця: усі за винятком одного, який обрав «Велике скло» Марселя Дюшана, згадували твори Пікассо, Міро, Тапієса, котрі були іспанцями. Що отримують іспанські музеї, коли мають усі ці міжкультурні змішування у власній оселі? Галісійський центр сучасного мистецтва придбав на виставці в Мадриді передусім галісійські твори, каталонські установи – інсталяції, зроблені в Барселоні. Запросили митців майже з усього світу, сприяли представленню електронних виробів, які подорожували детериторизованими, однак під час купівлі пріоритетною стала солідарність із сусідами.
Антрополог зробив висновок, що ці парадоксальні поєднання економічної глобалізації і культурного націоналізму надавали підґрунтя для формулювання запитань, які не ставлять економісти. Однак його непокоїло, що культурні дослідження – напрям, який йому здавався більш спроможним, щоб поставити під сумнів гегемонійні відносини між культурою, нацією і глобалізацією, – практично не зацікавлений у тому, щоб зрозуміти, яке значення мають мистецтво, література і мас-медіа як чинники ринку. В енциклопедії «Культурні дослідження», складеній Лоуренсом Ґроссберґом, Ені Нельсон і Памелою Трейчлер, немає жодної статті, присвяченої економіці культури; йдеться про комунікацію, споживання і комерціалізацію, однак на 800 сторінках не зустрічається ані жодних конкретних даних, ані графіків – лише дискурсивні описи подій, які повинні бути проаналізовані на основі емпіричних даних. Як він прочитав у полеміці Ніколаса Ґарнема з Лоуренсом Ґроссберґом, неврахування економічного виміру пов’язано з тим, що культурні дослідження присвячені більшою мірою споживанню, сприйняттю та моменту інтерпретації та набагато менше продукуванню і циркуляції символічних товарів (Garnham, 1997 та Grossberg, 1997b: 37).
Фахівець з культурних досліджень, яка викладає латиноамериканську культуру в одному з найкраще підготованих для цього університетів Сполучених Штатів, скористалася великою бібліотекою своєї установи, щоб процитувати у своїй останній лекції найновіше з опублікованого у Латинській Америці. Її захоплення інтернетом дало їй змогу прокоментувати заяви, зроблені субкоманданте Маркосом[63] попереднього тижня, та поєднати це з внеском Франца Фанона[64] у розуміння теорії деколонізації, згідно з тим, як це інтерпретує Гомі Бгабга[65] у своїх останніх працях. Коли перуанський студент, який навчався у докторантурі її університету, зробив короткий огляд її лекції своєму батькові – аргентинцю, який живе у вигнанні в Лімі, у відповідь отримав електронного листа із запитанням про те, хто такий Гомі Бгабга, і також здивуванням тим, що фахівець із Латинської Америки цитує цього сучасного соціолога, щоб говорити про Фанона, у тому числі тим, що вона згадує Фанона як щось новітнє, щоб зрозуміти Латинську Америку, при цьому не згадує про дебати, які проводились у Буенос-Айресі, Сан-Паулу і Мехіко щодо ідей цього автора у 1960-ті роки, коли його праці переклали іспанською і обговорювалися широко, навіть надмірно, зазначав батько, з огляду на те, чи підходить латиноамериканцям те, що Фанон писав для Африки. Крім того, він згадував, що у країнах Південного конусу до його праць виявлявся інтерес відтоді, як його процитував Сартр, однак при цьому вони використовувалися як довід проти культури, яку уособлював Сартр. Батько збирався додати, що він був би радий, якби син надіслав йому якійсь текст Бгабга, щоб розуміти, про що йдеться, однак не міг цього зробити, оскільки вимкнулось світло через незвичну для Ліми зливу, як кажуть, пов’язану з течією Ель-Ніньо, а коли світло поновилось, у нього вже не було часу надсилати e-mail – тобто «emilia»: йому сказали, що так їх називають пуерторіканці, – бо він мав іти читати лекції в університеті Сан-Маркос. Він пішов, гадаючи, що б сказав Фанон про те, що зараз усе, що не пояснюють течією Ель-Ніньо, пояснюють глобалізацією.
Іспанський соціолог продовжував сумніватися, чи присвятити себе дослідженням Бразилії замість того, щоб вивчати деякі з іспаноамериканських країн, з якими має спільну мову та численних культурних попередників. Крім того, один колега у Мадриді сказав йому, що бразильці мало пов’язані з Латинською Америкою, «вони наче передмова до самих себе. Вважають себе автономним континентом».
Йому здавалося, що бразильське було більшою мірою інакшим, ніж іспанське в іспанській Америці, та він полюбляв мати справу з радикальною інакшістю, немовби вважаючи, що в антропології й у метисації є вихід з
Хоча, строго кажучи, якщо йшлось про наміри віднайти крайню інакшість і найбільш заплутані класифікації для іспанця, він мав би зорієнтуватися на Сполучені Штати. Його продовжував дивувати після декількох років спосіб використання слова «іспанський». Щойно бразильський професор, який був «запрошеним ученим» у Каліфорнійському університеті в Берклі, розповів, що його відмовилися зареєструвати як «білого», оскільки ця категорія означує «осіб, що походять від будь-якого з корінних народів Європи». Секретар Відділення антропології запропонувала йому визначити себе як «іспано», оскільки це визначення включало, у тому числі, «чорних осіб іспанського походження», «
Усе це було схоже на непорозуміння, що виглядало ще екстравагантнішим, оскільки відбувалось у відділенні антропології, однак водночас це збігалося з іншими історіями, які йому розповідали. Він згадав про розповідь бразильського соціолога, консула Сан-Франциско, який віддав своїх дітей до однієї зі шкіл цього міста. На першій зустрічі батьків із директором їм пояснили, що у цій установі «можна лише три рази змінювати етнічну належність». Це був спосіб контролювати ресурси, використані, щоб віднайти норму в системі квот
І соціолог подумав, що не лише у Латинській Америці є прояви магічного реалізму.
Зрештою американський фахівець із культурних досліджень і латиноамериканський антрополог двічі зустрілись: одного разу в університетському містечку в Сполучених Штатах і другого разу в одній зі столиць Латинської Америки. Обидві бесіди були записані, однак через недбалість місця зустрічей не були вказані на касетах, так що було непросто визначити, яка з них відбулась в університетському містечку, а яка – в латиноамериканському місті. За деякими моментами, здається, їх можливо відрізнити – оскільки у тому діалозі, який, імовірно, відбувся в університетському містечку, антрополог помітно задоволений: після того як провів ранок у відділі періодичної літератури університетської бібліотеки та зробив копії десятків свіжих статей з журналів англійською та іспанською мовами, які неможливо знайти в його країні. Натомість на другій касеті, здається, відчувається її розчарованість, оскільки вона сподівалася, що конгрес відбудеться в якомусь маленькому старому місті, як їй пообіцяли під час запрошення (у Картахені, Патскуаро чи Тукумані), а не в цій метушливій столиці, в якій вона вже була шість разів і яка щоразу дедалі невміліше копіює
Спілкування було непростим, оскільки латиноамериканський антрополог убачав у фахівці з
Вони досягли згоди в тому, що не існує ані американської спеціалістки з культурних досліджень, ані латиноамериканського антрополога. Є чоловіки і жінки, які досліджують ці теми, кубинці, що мешкають у Сполучених Штатах або в Іспанії, аргентинці у Мексиці й Бразилії, уругвайці в Аргентині й в Австралії, чилійці в Німеччині, американці, які кожні п’ять років переїздять до інших міст і країн, у всіх нас всередині є двоголовий троянський кінь, усі залишаємо речі в Гавані, Буенос-Айресі й у Сантьяго, у тому числі друзів, які осідаються там і також знають про двоголових коней. Інколи відчуваємо спокусу вдягнутись у костюми троянців і сфотографуватися на тлі пірамід, детериторизованих університетських містечок, підпорядкованих або гібридних культур і транснаціональних виставок, однак частіше ми схожі на невеличких мурах, які бігають з районної конференції до міжнародного конгресу, до листа солідарності, надісланого електронною поштою.
Коли антрополог висловлював свою занепокоєність тим, що у Сполучених Штатах більше дослідників і докторантів, які пишуть наукові дисертації, присвячені латиноамериканським країнам, ніж у самій Латинській Америці, фахівець із культурних досліджень запитувала себе, чому аргентинським, чилійським й перуанським студентам нецікаво досліджувати американців. Якщо вже майже півстоліття в Гарварді існує проект, присвячений мексиканському штатові Чіапас, чому принаймні у цьому десятилітті мексиканці й віднедавна бразильці почали досліджувати, що відбувається у цьому північному суспільстві, в якому мешкають мільйони їхніх співгромадян-мігрантів? Говорять про американізацію, однак для багатьох інтелектуалів у Латинській Америці – як вона почула від Беатріс Сарло – «Сполучені Штати здаються таємною моделлю». Можливо, з цієї причини замість того, щоб робити свої праці емпіричними і концептуальними, вона вдається до метафор і наративів. Виникає занепокоєння, говорила вона, якщо уявити, які знання буде продукувати ця тенденція до експансії американських університетів, музеїв і галерей, у той час як іспанці й латиноамериканці досліджують лише власні суспільства і цікавляться місцевим мистецтвом.
Це стосується не лише наукових публікацій. Вона згадала, що на початку березня 1998 року почула в Остіні на Засіданні національної дирекції іспаномовних мас-медіа, що преса, котра публікується іспанською мовою в Сполучених Штатах, у 1997 році витратила 492 мільйони доларів на рекламу, що становить більше, ніж витрачають печатні видання у Мексиці. Зійшлися на тому, що латиноамериканці мало знають про 1214 періодичних іспаномовних видань, з яких 24 є щоденними і 246 щотижневими, що видаються у Сполучених Штатах, про іспаномовні 93 телеканали і 591 радіоканал та 340 інтернет-сервісів на американській території.
Спитали себе, чи таке продукування книжок і статей має за кінцеву мету зрозуміти суспільства та їхні відносини з іншими? Чи тексти з культурних досліджень, антропології та мистецькі виставки присвячені більшою мірою, ніж інтерпретації суспільного життя, сприянню функціонуванню установ.
Коли вони потім ішли – університетським містечком до своїх автомобілів чи столичним проспектом до метро, – обоє думали про те, що мало б сенс написати роман, в якому не головний герой, а другорядний персонаж напівприхований у наративі, неочікувано зустрінутий на розі вулиці, поєднує фрази різних латиноамериканців та англійців і говорить їх як власні, весь час розмовляє так, ніби живе в іншому місці й це є засобом бути тут. Або висловлювався б так, як і ті, що знаходяться поруч, і це було б засобом віддалятися. Вона подумала, що таке завдання не було б складним для якоїсь мексиканської письменниці. Він подумав, що радше для іспанського письменника – можливо, тому що того тижня читав твір Хавьєра Маріаса.
Антрополог або фахівець з культурних досліджень – важко сказати, хто саме з них, але на даний момент це неважливо, оскільки антрополог багато читав з проблематики культурних досліджень, а американська дослідниця була достатньо обізнана з антропології – отже, хтось із них спитав себе, що залишається від суб’єкта після того, як структуралізм його деструктурує, і ким є інший після того, як постструктуралізм і постмодернізм демонстрували його як уявленого певним «я», яке, імовірно, не існувало. Чи немає потреби відтворити якогось суб’єкта, який взяв би на себе відповідальність, і також переосмислити – без дисперсії інших уявлених – існування форм інакшості, котрі можуть бути ідентифіковані емпірично, а не лише уявлені дискурсивно?
Одному з них спало на думку, що для того, щоб перейти від утвореної інакшості до чогось більш специфічного, треба було б говорити про інакшого, який страждає і насолоджується, який небайдужий мені, про наших інакших. Він подумав, що адекватний спосіб дослідження епічності глобалізації – розглядати її з позиції мелодрами міжкультурності, розповідей про масову конвергенцію споживачів багатьох держав, які перетинаються збігами та розбіжностями з тими, хто є нашими найближчими інакшими: чи могли б узагальнювальні наративи Фукуями і Світового Банку корегуватися наративами Хосе Іґнасіо Кабрухаса і Поля Остера?