Герой роману «Пасажир» Рудольфо Рабаналя описує міжнародну «програму» для письменників у місті Нью-Каєн, в якій бере участь, як «лицемірне пекло, де відокремлюється творчий розум усього світу для того, щоб відтак живити дрібні американські таланти, неспроможні знайти оригінальні ідеї в своєму оточенні», лабораторію, в якій супердержава досліджує ритм, поведінку і модальність інтелекту в тих частинах світу, які кожний з нас представляє» (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 88 та 162). У книжці «Куди ідуть помирати слони» Хосе Доносо показано країну, «де всі були заможними до такої міри, що ігнорувалася людина і ставала передпокоєм для зведення всього до марнотратства». Ґуставо Зулета, герой цього роману, чилійський професор, найнятий університетом Сент-Джо, уявляє собі таку відплату: «чому б у такому разі не написати роман про наше завоювання їхньої території, оснащуючи текст англіцизмами, жорстоко зображуючи карикатурно американський світ, щоб усі персонажі також перетворювалися на кліше» (цитується за Reati та Gomez Ocampo, 1998).

Реаті та Ґомес Окампо знаходять у трьох інших романах («Пустельні міста» Хосе Ауґустіна; «Кохані жінки» Марко Туліо Аґілери, «Бог моменту» Еміліо Соси Лопеса) подібні протиставлення. Штучність американського університетського життя протиставляється латино­американській жвавості, холод – спеці, «каламутна меланхолія незавершеного» (Соса Лопес) закінчується поверненням п’ятьох героїв до своїх латиноамериканських країн. Як і в оповіданні Ґарбера, однак у зворотному напрямку: «ненадовго прочинені для іншої культури двері знову зачиняються». Не існує можливості інтеграції. Хіба що відчуємо в іронії окремих романів, особливо у Рабаналя, як автор дистанціюється від нав’язливого стереотипу: «ми завжди будемо жертвами: нашої підо­зріливості або реальності» (Reati та Gomez Ocampo, 1998: 168).

д) Американізація латиноамериканців, латиноамериканізація Сполучених Штатів

Несумісність американського та латиноамериканського стилів життя дещо модифікується у наративі, в якому йдеться про взаємодії і об’єднання між обома культурами. Не заперечуючи ідеологічну несумірність між мешканцями обох регіонів, можна зазначити зростання «американізації» культури в Латинській Америці і, навпаки, латинізацію окремих зон у Сполучених Штатах, особливо на півдні. Карлос Монсівайс указує, що занепокоєність захистом специфічності кожної з цих культур є запізньою, оскільки Латинська Америка американізується вже протягом декількох десятиліть і ця американізація була «у більшості випадків невдалою і поверхневою» (Monsivais, 1993). На одній конференції у місті Тіхуана (у вересні 1997 року) Монсівайс висловив припущення, що, імовірно, з латиноамериканцями більшою мірою, ніж американізація, відбувається «мексиканізація»: переймаються ті риси, які відрізняють американський стиль життя, підсилені певним претензійним запалом.

Окремі аналітики зазначають, що коли згаданий процес посилиться технологічною й економічною залежністю, це не завадить збереженню ані превалюючих позицій у Латинській Америці іспанської і португальської мов – попри долучення численних англійських слів, – ані відданості релігійним, гастрономічним традиціям і формам організації родини, відмінним від тих, що існують у Сполучених Штатах. Водночас слід ураховувати, що зростання міграції латиноамериканців до США впливає на політичну і правову культуру, звичаї споживання й освітні, мистецькі й комунікаційні стратегії таких штатів, як Каліфорнія, Аризона і Техас. Однак дискримінація, депортації та дедалі жорсткіше відлучення латинських мігрантів од соціальних благ позбавляють привабливості «іспанську» присутність. З семи мільйонів мексиканців у Сполучених Штатах близько 2400 тисяч мешкають там нелегально, і немає підстав сподіватися, що в наступні роки вони зможуть легалізувати своє перебування. Хоча загальна кількість представників інших латиноамериканських країн і кількість нелегальних мігрантів серед них є не такою високою, також відчувають вороже ставлення до себе і періодично зазнають примусового виселення з країни частина мільйонного контингенту гаїтянців, майже півтора мільйона колумбійців та інші переселенці з карибських і латиноамериканських країн, які намагаються залишитись у Сполучених Штатах. Хоча демократизація і зменшення політичного насильства у країнах Центральної Америки і Південного конусу сприяють поверненню вигнанців до своїх країн, через економічний занепад і зростання безробіття у багатьох латиноамериканських країнах зростає кількість мігрантів до США.

Одночасно з введенням у дію зони вільної торгівлі в останні п’ять років збільшилися бар’єри різних типів для в’їзду латиноамериканців. Закон 187[36], прийнятий у штаті Каліфорнія у 1996 році, позбавив нелегальних мігрантів права користуватися базовими послугами, такими як отримання освіти і медичне обслуговування, і зобов’язав лікарів і вчителів доповідати міграційній службі про тих, хто бажає отримати послуги і відмовляється демонструвати документи, та впровадив поняття «обґрунтованої підозри», що зробило незахищеними всіх іноземців за двома ознаками: кольором шкіри та мовою (Valenzuela, 1999). Головним аргументом для ухвалення Закону 187 було те, що нелегальні мігранти є економічним навантаженням для американської економіки, попри те що різні дослідження Національної комісії з реформування міграційної служби США демонструють, що їхні внески (близько десяти мільярдів доларів щороку) є значно більшими, ніж вигоди, які вони отримують. Закон було скасовано, однак зберігання ксенофобних дискурсів у повсякденному житті й у пресі свідчить, що наратив, який підтримує упередженість і дискримінацію, продовжує насаджуватися, попри об’єктивні факти.

Іншою значною зміною є те, що дротяна «лінія», яка відокремлювала територію Сполучених Штатів від південних країн, була замінена на виразний символ: металеві листи, котрі використовувались як посадкові смуги у пустелі під час війни в Перській затоці, перероблені на кілометри стіни, хіба що на метр нижчої за Берлінську. Посилений на найуразливіших ділянках другим бар’єром з цементних колон, машинами прикордонного патруля і гвинтокрилами, цей кордон позбавляє всіляких ілюзій стосовно того, що латиноамериканці й американці колись зможуть інтегруватися, наприклад, як громадяни Європейського Союзу.

Зростання шовінізму та дискримінації американцями посилює з мексиканського боку націоналістичні тенденції. Інколи це виявляється у спробах захисту національних виробників і прав людини за реальних умов взаємодії; в інших випадках важко визначити, які дії можуть бути більш ефективними у складних ситуаціях на кордоні.

Симптоматичним прикладом складності вироблення позицій «захисту свого» у контексті глобалізації є випадок Тіхуани. Це місто, сконцентроване на туризмі та розвагах, з 1920-х років – від часів «сухого закону» в Сполучених Штатах – сприяло поширенню ігорних домів, кабаре й інших осередків діяльності, яка переслідувалася в американському суспільстві, завдяки чому зажило «чорної слави», котра зробила його синонімом розпусти, проституції і наркоторгівлі. Негативний імідж також посилився з нашестям мігрантів з усієї Мексики, котрі не могли потрапити до Сполучених Штатів і створювали у цьому прикордонному місті тимчасові райони. За останні три роки розбудова підприємств, особливо макіладор, призвела до бурхливого розвитку промисловості. Однією з головних спеціалізацій є виробництво побутової та аудіо- і відеотехніки, передусім виробництво телевізорів: тут здійснюється 70 відсотків світового виробництва. Відбулася модернізація торгівлі й урбанізація Тіхуани, вона фактично зрослась із Сан-Дієґо, утворивши «транскордонний мегаполіс» (Herzog, 1990). Попри це, 1600 працівників патрульної служби Сполучених Штатів, які контролюють 65 мільйонів щорічних перетинів кордону між цими містами, не вірять, що «сучасна» діяльність може відрізнятися від торгівлі наркотиками й інших подібних занять, які дають змогу зберігатися негативному іміджу в американських уявленнях.

З огляду на значну кількість кінофільмів, газетних статей і запланованих зйомок телесеріалу, присвяченого скандальним аспектам життя у Тіхуані, консервативний муніципалітет міста домігся в серпні 1997 року від Мексиканського інституту інтелектуальної власності реєстрації «доброго імені міста» з метою його захисту від тих, хто захоче використати його в «рекламі й у бізнесі, поширенні рекламного матеріалу, брошурах, проспектах та інших друкованих матеріалах, телесеріалах, художніх і документальних фільмах». Не важко уявити, як би могли засмутитися через подібну політику такі автори, як Шекспір, котрий зробив місцем злочину Данію, Бертольд Брехт і численні інші знані літератори, які обирали місцем дії для своїх заплутаних історій не власні країни. Намір контролювати використання символічної спадщини прикордонного міста, розташованого майже у двох годинах їзди від Голлівуду, виглядав іще більш екстравагантним у цю межову епоху, коли більшість спадщин формується і поширюється далеко за границі локальної території невидимими мережами засобів комунікації. Пародійним наслідком цього є подання міжкультурності у протиставленні її ідентичності замість того, щоб аналізувати її відповідно до структури культурних взаємодій.

Як можуть допомогти розв’язати протистояння між американцями та латиноамериканцями угоди з вільної торгівлі? Окремі економісти і політики у Мексиці та Сполучених Штатах вірять, що сумісність культурних стилів, необхідна для мультинаціональної інтеграції, успішно досягається завдяки «спільній зорієнтованості на демократію» і подібності шляхів економічного розвитку, як це зазначають Інґлгарт, Басаньес і Невітт. У своїй книжці ці автори простежують відмінність між протестантською традицією в Сполучених Штатах і Канаді та католицькою традицією у Мексиці й Латинській Америці (етика праці у протиставленні моралі «відродження, грандіозності, благородства, нерівності й порядності»). Однак також вони зауважують, що, можливо, історичні відмінності не є настільки важливими, оскільки ми вважаємо, що один і той самий процес транснаціональної інтеграції сприяє відкриттю суспільств і приводить до прийняття нових концептуальних рамок їхньої трансформації. У країнах Північної Америки можна було б досягти конвергенції, якщо була б спільна зацікавленість у розвитку вільних ринкових економік і демократичних політичних форм і зменшенні ваги державних інституцій на користь глобалізації. Утім, відомо, що згадані три припустимо спільних пункти сприяють виникненню суперечностей між трьома державами, які беруть участь у ЗВТ. Цитовані автори, попри своє оптимістичне бачення лібералізації торгівлі, визнають, що вона «спричинює політичне протистояння, оскільки привертає увагу безпосередньо до старих або нових проблем». Поглиблення прикордонних і міграційних конфліктів у останні роки унаочнює нерозв’язані культурні проблеми, наприклад, мультиетнічну інтеграцію у Сполучених Штатах і латиноамериканських державах, співіснування нових мігрантів із корінними мешканцями та повне визнання прав меншин і регіонів усередині кожної з країн. Наратив, який стосується ідеологічної несумірності, зберігає актуальність і створює нові кордони, які мають досліджуватись як складова глобалізації.

Не лише завдяки угодам з вільної торгівлі збільшується «американізація» Латинської Америки та латинізація Сполучених Штатів. Як побачимо у главі, присвяченій культурній індустрії, латиноамериканська музика починає перетворюватися на складову американської мультикультурності й стає потужним сектором економіки символічних цінностей. Водночас продукування дисків, відео і телепрограм іспанською мовою в Маямі перероб­ляє ознаки латиноамериканського та змінює його роль у Сполучених Штатах. За допомогою підприємств, які поширюють цю культурну продукцію по інших регіонах, збільшується взаємодія між митцями, дистриб’юторами та публікою на різних континентах. Незалежно від того, що передбачене угодами з вільної торгівлі, масштабність міграцій з півдня на північ і передавання культурних благ і меседжів модифікують на рівні повсякденних звичаїв і торговельних мереж зв’язки і відстані між цими регіонами (Yudice, 1999a).

е) Добросусідські відносини під опікою США

У офіційному дискурсі конфлікти між культурами маскуються риторикою про добросусідські відносини. Йдеться не лише про дипломатичний протокол, оскільки це часто супроводжується цікавими інтерпретаціями щодо того, якими є ті інші, з котрими треба підтримувати відносини. Є дещо відмінне у цьому способі взаємодії зі Сполученими Штатами від «зустрічі світів» з Європою. Одна з розповідей, які мене вразили останнім часом, стосується формулювання, яке прозвучало під час зустрічі Джона Кеннеді-молодшого з Мадлен Олбрайт – Держсекретарем Сполучених Штатів. Відповідальна за зовнішню політику цієї держави охарактеризувала відносини з Канадою і Мексикою таким чином: «американцям неймовірно пощастило перебувати між двома океанами і мати двох дружніх сусідів. Якщо ви подивитеся на світ, побачите, що ця ситуація унікальна. Часто, коли я подорожую – і президент це багато разів коментував, – я уявляю, як це: бути завойованим Наполеоном чи Гітлером. Це створило досить відмінну ментальність у багатьох народів світу. Американці ніколи не були завойовані й окуповані. Я кажу так тому, що я не є корінною американкою: американцям це дає змогу почуватися невразливими у такій формі, яка не притаманна іншим країнам» (Kennedy, 1998).

Є декілька спірних припущень у цьому способі мислення. Одне пов’язано з поясненням почуття невразливості американців тим, що їх ніколи не завойовували. Що має корелятивною гіпотезою, як можна побачити у попередньому абзаці, те, що Канада і Мексика могли б це зробити, але не зробили, оскільки вони є «дружніми сусідами». Ця манера оповідати історію видається екстравагантною канадцям і мексиканцям, які усвідомлюють, що спроба завоювання Сполучених Штатів була б малоуспішною авантюрою, яку, отже, вони й не насмілюються собі уявляти. Однак хтось може запитати, чому американці оповідають історію в такий спосіб. Пояснення, яке мені спало на думку, полягає у тому, що приписування свого почуття невразливості тому, що не були завойовані, є способом не вважати Сполучені Штати завойовником. Ця інтерпретація, на мій розсуд, підтверджується другою частиною інтерв’ю, в якому Олбрайт підсумовує свою філософію історії ХХ століття та ролі, яку в ній відігравали США: «Одним із найважливіших питань, яке постає перед усіма нами: яким повинно бути адекватне використання потужності Сполучених Штатів з огляду на те, що ми наближаємося до ХХІ століття? Використання або недостатнє використання американської потужності визначало все, що відбувалося доброго і поганого у ХХ столітті. Під час Першої світової війни Сполучені Штати були змушені ввійти в Європу після того, як усі європейці підняли руки вгору. Потому між Першою та Другою світовими війнами ми тримались осторонь їхньої політики. І під час Другої світової війни трапилося те саме – ми були вимушені повернутися». Зараз чіткіше видна структура її аргументації: якщо інтервенції Сполучених Штатів у інших регіонах уможливили добро в історії ХХ століття, вони не можуть розглядатись як інтервенції, їх слід розглядати як жертовні місії на користь інших народів. Однак не таку думку мають об’єкти цих інтервенцій, тому в деяких випадках у американців не все пішло настільки добре, щоб зберігати впевненість у своїй невразливості. Хтось подумає, наприклад, про В’єтнам. Олбрайт побіжно згадала про цей досвід, однак змінила його значення, порівнявши його з випадком Боснії: «Люди, які набули досвіду у В’єтнамі, казали: “Ні, то не важливо. Ми вв’язуємось у болото. Ми зав’язнемо в цьому. Це громадянська війна. Ми не хочемо мати з цим справу”. Я з моїми попередниками бачила Боснію більшою мірою у ракурсі того, що відбулось у Європі, коли Сполучених Штатів там не було, і того, що, якщо б Сполучені Штати прореагували раніше на дії Гітлера, ми могли б уникнути Другої світової війни. Тому, на мій розсуд, якби ми щось зробили до початку насильства і грабежів у Боснії, ми були б в значно кращій ситуації, щоб вирішити, що нас жодним чином не стосується». Бомбардування Югославії у 1999 році продемонстрували постійність і нікчемність цього способу нав’язувати захист взаємної поваги між культурами.

У підсумку світ під цим кутом зору є чимось, що існує і набуває сенсу, доброго чи поганого, залежно від того, як його бачать і оцінюють у Сполучених Штатах. Навіть для того, щоб вирішити, чи щось кидає виклик їхній країні, чи «її стосується», американці повинні втрутитися. Схоже, що в односторонніх ствердженнях ідентичності присутня тенденція до заперечення мультицентризму, який інколи асоціюється з глобалізацією. Можемо зробити висновок, що наративи самоствердження ідентичності недостатньо враховують складнощі транскультурних взаємин і множинності точок зору, на якій сьогодні ґрунтується світ. І навпаки, розповіді, які ідеалізують гомогенізаційну потужність глобалізації, мають тенденцію до невизнання відмінностей і нерівності взаємодій. Отже, доходимо висновку, що більшою мірою, ніж ідентичність, об’єктами дослідження соціальних і політичних наук мають бути гетерогенність, конфлікти і можливість/неможливість міжкультурного співробітництва.

Митець Аллан Секула запропонував на виставці inSITE97 інші зображення, щоб порушити питання протистояння між Сполученими Штатами та «Півднем». Серія світлин зображує мексиканських робітників, які працюють на корейських фабриках – макіладорах – на півночі Мексики, та американських морських офіцерів і сенаторів, котрі досліджують цю територію, і рибалок у халупах разом із новою філією Universal Studios, збудованою в Попотлі – на узбережжі на південь від Тіхуани, де знімали занурення «Титаніка» та інші кінострічки, користуючись – як і макіладори – тим, що заробітна платня у Мексиці разів у десять менша, ніж у Сполучених Штатах. Секула вбачає у цих «інтервенціях» продовження того, що робили «авантюристи білої раси» з 1840-х років, які приїздили до Нижньої Каліфорнії – «гіршого місця, утопії інфантильних свобод, де лангустів можна поїдати у необмеженій кількості, де водять машини з необачливою недбалістю». «А зараз сам Голлівуд втікає, перетинає потрійну огорожу, щоб показати свою власну, дуже дорогу версію історії сучасності, яка наштовхується на принципову суперечність». «Статисти тримаються на плаву і тремтять серед манекенів, що зображують трупи, жестикулюючи і завмираючи за вказівками, справжня армія утоплених… північний індустріальний кордон Мексики є прототипом похмурого майбутнього тейлоризму».

«Південна» Чилі надсилає на «Північ» айсберг, щоб утриматися на плаву, підкріплюючи цю метафору прикладами свого сучасного виробництва. Сполучені Штати посилають на південь від своєї території «Титанік», щоб він потонув, і «знову на плаву», він «стає спорохнілим попередником невідомої макіладори. Джерело дешевих трудових ресурсів утримується й управляється гідравлічною дією механізму апартеїду. Механізм дедалі стає все більш нечутливим до демократії по обидва боки кордону, однак не є нечутливим до культури – олії, пролитої поверх каламутних вод» (Sekula, у Yard, 1998: 103).