— Здається, ти знаєш, де вона. Ось і все.
— Імовірно, вона поїхала до Парижа на вихідні. Звідси до нього можна дуже швидко дістатися євротунелем[28].
— Париж?
— Це моє припущення.
— Вона наказала тобі не розповідати мені, куди вона вирушила?
— Ні. Ми навіть не знали, що ти приїдеш.
Форрест відкинувся на спинку дивана.
— Мені треба побачити її. Я писав їй смс, але вона могла заблокувати мене.
— У неї британський телефон з іншим номером.
— Вона також не відповідає на мої імейли. Ось чому я подолав увесь цей шлях, щоб дістатися сюди. Я сподівався поговорити з нею.
Джул заварила чай, поки Форрест телефонував до готелів. Йому довелося зробити дванадцять дзвінків, перш ніж він знайшов готель із кімнатою, яку міг би забронювати на кілька діб.
Він був досить самовпевнений, якщо думав, що Імоджен дозволить йому залишитися.
13
Середина грудня 2016 року
Сан-Франциско, Калiфорнiя
За два дні до того, як приїхати до Лондона, Джул зморено йшла по пагорбу Сан-Франциско з важкою статуеткою лева в наплічнику.
Вона обожнювала Сан-Франциско. Він був таким, як казала Іммі — горбкуватий та химерний, але просторий і витончений. Сьогодні вона відвідувала виставку кераміки в Азійському музеї мистецтв. Подивитися її порадила власниця квартири, яку винаймала Джул.
Медді Чанг, власниця, була худою п’ятдесятилітньою лесбійкою. Вона носила джинси, палила на ґанку й володіла невеличкою книгарнею. Джул сплатила готівкою за тиждень перебування у квартирі, яка була горішнім поверхом вікторіанського будинку. Медді та її дружина займали два нижні поверхи. Вона завжди розмовляла із Джул про історію мистецтва і галерейні виставки. Пані Чанг була дуже люб’язною, і Джул здавалося, що вона робить це з доброї волі.
Сьогодні, коли Джул повернулася додому, Брук Леннон сиділа на сходинках. Подруга Іммі з Вассара.
— Я рано прийшла, — сказала Брук. — Байдуже.