— Звісно. Овець ти ж можеш гарантувати?

— Ти серйозно? Тому що, насправді, я не думаю, що можу гарантувати овець і не хочу тебе знову підводити.

— Ні. Мене взагалі не хвилюють вівці.

Паоло похитав головою.

— Я мав би довідатися. Вівці — не Стоунгендж. Треба це визнати. Навіть найкращі вівці ніколи не стануть Стоунгенджем.

— Нумо їсти карамельки, — запропонувала Джул, воліючи підбадьорити його.

— Чудово, — сказав Паоло. — Це ідеальний план.

Будинок виявився взагалі не будинком. Це був особняк. Розкішна кам’яниця, побудована в дев’ятнадцятому столітті. Поруч були сади, а на вході — брама. Паоло мав код до воріт. Він відчинив їх і поїхав звивистою дорогою.

Стіни були цегляні, укриті плющем. З одного боку ріс похилий сад трояндових кущів із кам’яними лавками, який закінчувався круглою альтанкою поблизу струмка.

Паоло понишпорив у кишені.

— Десь тут у мене були ключі.

Дощ тим часом посилився. Вони стояли біля входу в будинок, тримаючи сумки.

— Чорт, де ж вони? — Паоло знову обмацав піджак, штани, знову піджак. — Ключі, ключі, — він зазирнув до сумки. Потім до наплічника. Вибіг і пошукав у машині.

Він сів у дверях, під навісом від дощу, і витягнув усе з кишень. Тоді все з сумки. І геть усе з наплічника.

— У тебе немає ключів, — сказала Джул.

— У мене немає ключів.

Він був шахраєм, пройдисвітом. Він взагалі не був Паоло Вальярта-Беллстон. Які докази бачила Джул? Ані посвідчення, ні онлайн-фотографій. Лише те, що він сказав їй, його манери, його знання сім’ї Імоджен.

— Ти дійсно знайомий із цими людьми? — запитала вона, намагаючись говорити невимушено.

— Це заміський будинок мого друга Найджела. Я гостював тут у нього влітку, будинок зараз порожній, і я знав код від брами, чи не так?

— Я насправді в тобі не сумніваюся, — збрехала вона.