— Агов, там далі є Кімната жахів. Підеш зі мною? Мені потрібен захист.

— Від чого?

— Від божевільно-страшних воскових фігур, ось від чого, — відповів Паоло. — Це в’язниця з ув’язненими, що втікають. Я підгледів. Багато крові й нутрощів.

— І ти хочеш піти?

— Я люблю кров і нутрощі. Але не на самоті, — він усміхнувся. — То ти йдеш, щоб захистити мене від ув’язнених психіатричної лікарні, Імоджен? — Вони вже стояли коло дверей до Кімнати жахів.

— Звісно, — сказала Джул. — Я захищу тебе.

Не було ніяких трьох хлопців у Стенфорді.

Вони взагалі не існували. Не було навіть жодного.

Джул не потрібен був хлопець, вона не була упевнена, що їй подобаються хлопці, не була впевнена, що взагалі їй хоча б хтось подобається.

Вона мала зустрітися з Паоло о восьмій годині. Тричі вона чистила зуби і двічі перевдягалася. Потім набризкалася парфумами з ароматом жасмину.

Коли Джул помітила його — він чекав біля каруселі, де вони домовилися зустрітися, — вона майже розвернулась і пішла геть. Паоло спостерігав за вуличним артистом. Він був щільно замотаний шарфом, щоб протистояти січневому вітру.

Джул сказала собі, що не мусить наближатися до людей. Ніхто не вартий ризику. Вона піде просто зараз, вона вже збиралася вшитись, але Паоло вгледів її, побіг до неї з максимальною швидкістю і, наче маленький хлопчик, зупинився, перш ніж упасти. Він узяв її за зап’ястки, розвернув і сказав: «Боже, це наче у кіно. Чи можеш ти повірити, що ми в Лондоні? Все, що ми знаємо, лежить по той бік океану».

І він мав рацію. Все було по той бік океану.

Сьогодні ввечері все буде добре.

Паоло повів Джул прогулятися вздовж Темзи. Вуличні артисти грали на акордеонах та ходили по вузьких канатах. Потім Паоло із Джул ненадовго зайшли в книгарню, а відтак Джул купила їм обом цукрову вату. Поклавши солодкі рожеві хмаринки до рота, вони рушили до Вестмінстерського мосту.

Паоло взяв Джул за руку, і вона йому це дозволила. Він м’яко розтирав її зап’ясток пучкою великого пальця. По її руці поширювалося тепле хвилювання. Вона була здивована, що його дотик може бути таким втішним.

Вестмінстерський міст — це низка кам’яних сірих та зелених арок над Темзою. Світло від ліхтариків на вершині мосту відбивалось у швидкій річці.

— Найгіршим у цій Країні жахів був Джек-Різник, — сказав Паоло. — Знаєш чому?

— Чому?

— По-перше, тому, що його так і не впіймали. А по-друге, через чутки, що він наклав на себе руки, зістрибнувши просто з цього моста.