— Де ти?

— У продавця газет. Вочевидь, тут це називають «газетними кіосками».

— Ти мусиш відійти подалі.

— Добре, — Джул чекала, поки він йшов.

— Що сталося? — запитав Форрест.

— Я знайшла записку в квартирі. Від Імоджен.

— Яку записку?

— Вона була в хлібниці. Зараз я прочитаю її, — Джул тримала записку в руках. Високі, звивисті літери в почерку Іммі, її типові фрази й улюблені слова.

Привіт, Джул. Коли ти читатимеш це, я вже прийму завелику дозу снодійного. Потім впіймаю таксі до Вестмінстерського мосту.

У кишенях у мене буде каміння. Багато каміння. Я збирала його увесь тиждень. І я втоплюся. Річка прийме мене, і я відчую полегшення.

Я впевнена, що ти будеш питати чому. Важко дати відповідь. Жодна з них не підходить. Я ніде не почувалась як удома. Я ніколи не відчувала себе як удома. І я не думаю, що колись відчую.

Форрест не зрозуміє. І Брук також. Але ти… я думаю, ти можеш. Ти знаєш таку мене, яку ніхто більше не може любити. Якщо взагалі я існую.

Іммі

— О Господи! О Господи! — повторював Форрест знову і знову.

Джул уявила собі прекрасний Вестмінстерський міст із його кам’яними арками і зеленими поручнями і важку холодну річку, що тече під ним. Вона уявила тіло Іммі, білу сорочку, що плаває навколо неї, як вона лежить долілиць у воді, в калюжі крові. Вона дійсно відчувала втрату Імоджен Соколофф гостріше, більше, ніж Форрест коли-небудь зміг би.

— Вона написала це кілька днів тому, — пояснила Джул Форресту, коли той нарешті замовк. — Її немає з середи.

— Ти казала, що вона поїхала до Парижа.

— Це було моє припущення.

— Можливо, вона не стрибнула.

— Вона лишила записку про самогубство.