— Отже, бублики. А поки що поговорімо про позитивне, — запропонував Паоло. Вони поставили свої напої у паперянках біля стійки з молоком та кавовими ложечками. — Я візьму дві ложки цукру та величезну порцію вершків. А тобі із чим?

— З лимоном, — відповіла Джул. — Мені десь чотири скибочки лимона.

— Отже, позитивні теми, що відвертають, — розпочав Паоло, коли вони підійшли до столика. — Може, мені розповісти про себе?

— Не думаю, що комусь поталанить зупинити тебе.

Він засміявся.

— Коли мені було вісім, я зламав щиколотку, зістрибнувши з даху машини мого дядька. У мене був собака Твістер і хом’як Сент-Джордж. У дитинстві я мріяв бути детективом. Одного разу я з’їв забагато вишень і мені стало зле. І я ні з ким не зустрічався, відколи ти сказала мені не телефонувати тобі.

Джул мимоволі всміхнулася.

— Брехун.

— Жодної жінки. Я сьогодні тут з Арті Тетчером.

— Другом твого батька?

— Тим, у кого я зупинився. Він сказав, якщо я не побачу вистави Королівської шекспірівської компанії, то вважай, що не бачив Лондона. А ти?

Джул повернули до реальності.

Вона була тут із Форрестом.

Було б дурістю, неймовірною дурістю дозволити Паоло зіпсувати її плани.

Вона йшла з театру. А потім він торкнувся її щоки губами. Він торкнувся її пальців. Він помітив її руки і він сказав: «Боже, ти гарнюня». Він зізнався, що кожного дня хотів телефонувати їй.

Джул дуже сильно тужила за Паоло.

Але тут був Форрест.

Вони не мають зустрітися. Паоло взагалі не мусить бачити Форреста.

— Послухай, мені треба…

Біля її ліктя з’явився Форрест. Він був виснаженим і сутулим.