Паоло Вальярта-Беллстон був тут.

Просто зараз. На протилежному боці вестибюля, навпроти Джул.

Він здавався дуже яскравим посеред сірого натовпу. Він був у червоній футболці під спортивною курткою і в синьо-жовтих черевиках із шипами. Нижні краї його джинсів були обтріпані. Його мати філіппінка, а тато являв собою пекельну суміш усіх білих американців. Це зі слів Паоло. Він мав чорне волосся — коротко підстрижене, відколи вона бачила його востаннє, — та охайні брови. Круглі щоки, карі очі і м’які червоні губи, майже надуті. Рівні зуби. Паоло був з тих хлопців, які подорожують по всьому світу з наплічником, розмовляють із незнайомцями на каруселях і в музеях воскових фігур. Він був невибагливим співрозмовником. Йому подобалися люди, і він завжди був про них найкращої думки. Просто зараз він жував «Swedish Fish»[23] з маленького жовтого пакунка.

Джул відвернулася. Їй не подобалося те, що вона почувалася надто щасливою. Їй не подобалося те, яким гарним він був.

Ні. Вона не хотіла бачити Паоло Вальярта-Беллстона.

Вона не могла його бачити. Ні зараз, ні будь-коли.

Вона швидко вийшла з вестибюля і попрямувала назад до зали. Подвійні двері зачинилися за нею. Глядачів було не так багато: лише капельдинери й кілька літніх людей, які не хотіли залишати свої місця.

Їй треба якомога швидше вийти, не побачивши Паоло. Вона схопила пальто. Вона не стала чекати на Форреста.

Десь мав би бути боковий вихід?

Із піджаком на руці Джул бігла проходом — аж ось він. Стоїть просто перед нею. Вона зупинилася. Тепер від нього не втекти.

Паоло помахав пакетиком із карамеллю. «Імоджен!» — він пробіг решту проходу і поцілував її в щоку. Джул відчула запах цукру в його подиху.

— Я шалено радий бачити тебе.

— Привіт, — холодно відповіла вона. — Я гадала, ти у Таїланді.

— Плани змінилися, — сказав Паоло. — Ми усе скасували, — він відступив на крок, немов милуючись нею. — Ти, напевно, найгарніша дівчина в Лондоні. Овва!

— Дякую.

— Я серйозно. Жінка, а не дівчина. Вибач. За тобою скрізь ідуть слідом чоловіки, висолопивши язика? Як це ти стала вродливішою, відколи я востаннє бачив тебе? Це жахливо. Я забагато патякаю, тому що нервую.

Джул відчула, що шкірою розливається тепло.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я куплю тобі чаю. Або кави. Все що, забажаєш. Я сумую за тобою.

— Я теж сумую за тобою, — вона не хотіла цього говорити. Слова самі зірвалися, і то булою правдою.

Паоло взяв Джул за руку, торкаючись лише її пальців. Він завжди був такий упевнений. Навіть якби вона відтрутила його, він одразу сказав би їй, що вона не це мала на увазі. Він був надзвичайно ніжним і досить упевненим у собі водночас. Він торкнувся її, наче їм обом пощастило торкатись одне одного, наче він знав, що вона не часто дозволяла іншим торкатися її. Торкаючись лише кінчиками пальців, він відвів Джул назад у вестибюль.