— Вона завзято працює на кухні. Вона навчилася готувати, переглядаючи відео і читаючи куховарські книги з бібліотеки.

— Хіба? — м’яко запитав Форрест. — Агов, а крамбл[19] лишився? Мені життєво необхідний крамбл просто зараз.

— Я його з’їла, — відказала Джул.

— Щаслива дівчинка, — промимрив він. — Ну тоді добре. Я збираюся попрацювати над своєю книгою. Уночі мій мозок працює найкраще.

Однієї ночі, після того тижня, коли Форрест залишався в Джул у Лондоні, він купив два квитки на виставу «Зимова казка»[20] Королівської шекспірівської компанії. Це треба було зробити. Вони мусили вийти з квартири.

Вони сіли на Ювілейну лінію метро, потім на Центральну до зупинки Святого Павла і попрямували до театру. Дощило. Оскільки ще протягом години вистава не розпочнеться, вони знайшли паб і замовили рибу с картоплею фрі. У залі було темно, а на стінах висіли дзеркала. Вони перекусили.

Форрест багато розповідав про книжки. Джул запитала його про Камю, якого він читав, про L’Étranger[21]. Вона змусила його пояснити сюжет, у якому йшлося про хлопця з мертвою матір’ю, котрий убиває іншого хлопця, а потім потрапляє за це до в’язниці.

— І це містерія?

— Зовсім ні, — відповів Форрест. — Містерії увічнюють статус-кво. Усе завжди завершується наприкінці. Порядок відновлено. Але насправді порядку не існує, чи не так? Це штучна конструкція. Весь жанр містичного роману підкріплює гегемонію західних уявлень про причиновий зв’язок. У L’Étranger ви знаєте усе, що відбувається, з самого початку. Нічого не треба з’ясовувати, тому що людське існування в кінцевому підсумку безглузде.

— О, коли ти вимовляєш французькі слова, це так сексуально, — сказала йому Джул, потягнувшись до його тарілки і взявши картоплю. — Жартую.

Коли принесли рахунок, Форрест дістав свою кредитну карту.

— Я пригощаю, завдяки Ґейбу Мартіну.

— То твій батько?

— Так. Він сплачує рахунки цієї дитиночки, — Форрест постукав карткою, — доки мені не виповниться двадцять п’ять. Тому я маю змогу працювати над своїм романом.

— Щасливчик. — Джул узяла картку. Вона запам’ятала номер, перевернула кредитку і запам’ятала код на задньому боці картки. — Ти навіть не подивишся на рахунок?

Форрест розсміявся, забрав у Джул картку і штовхнув її через стійку.

— Ні. Рахунок іде до Коннектикуту. Але я намагаюся усвідомлювати свої привілеї і не сприймаю це як належне.

Поки вони під дрібним дощем ішли решту шляху до Барбікан-центру[22], Форрест тримав над ними парасольку. Він купив програмку — такі ви можете придбати в лондонських театрах — із купою світлин та історією створення. Вони сіли у темній залі.

Під час перерви Джул притулилася до стіни у вестибюлі й спостерігала за натовпом. Форрест пішов до туалету. Джул слухала акценти театралів: лондонський, йоркширський, ліверпульський. Бостонський, звичний американський, каліфорнійський. Південноафриканський. Знову лондонський.

Дідько.