— Що?

— Гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?

— Ти про те, чи потрапить твоя подруга до пекла, тому що скоїла самогубство?

— Ні, — це взагалі не те, що Джул мала на увазі. — Я про те, чи визначають нас наші найгірші вчинки, коли ми живі? Або чи вважаєш ти, що люди кращі за найгірші речі, які вони колись учинили?

Паоло замислився.

— Добре, візьмімо Леонта з «Зимової казки». Він намагався отруїти свого друга, він кинув свою дружину до в’язниці й залишив свою дитину в глушині. Виходить, що він стовідсотково найгірший. Правильно?

— Правильно?

— Але наприкінці… Ти дивився п’єсу раніше, до сьогоднішнього вечора?

— Ні.

— Наприкінці він шкодує. Він справді дуже, дуже шкодує про все, і цього досить. Усі йому вибачають. Шекспір дозволяє Леонту спокутувати свої гріхи, хоча той і скоїв усі ті страшні речі.

Джул хотіла геть усе розповісти Паоло.

Вона хотіла розкрити йому своє минуле, в усій його потворності й красі, сміливості й складності. Вона спокутує гріхи.

Їй відібрало мову…

— О-о-ох, — мовив Паоло, розтягуючи слово. — Ми ж не про п’єсу говоримо, чи не так?

Джул похитала головою.

— Я не серджуся на тебе, Імоджен, — сказав Паоло. — Я від тебе божеволію, — він простягнув руку і торкнувся її щоки, а відтак провів пальцем по нижній губі. — Я впевнений, що твоя подруга вже не злиться на тебе, хай там що сталося, коли вона була жива. Ти класна, чудова людина. Повір мені.

Підійшла їхня черга.

— Дві чашки чаю, — звернулася Джул до пані за прилавком. Її очі сповнилися сліз, хоча вона не плакала. Їй довелося перестати реагувати емоційно.

— Це скидається на обідню розмову, — сказав Паоло. Він заплатив за чай. — Хочеш пообідати після вистави? Або, може, бубликів? Я знаю паб, у якому подають справжні нью-йоркські бублики.

Джул знала, що мусить відповісти «ні», але кивнула.