Форрест закусив губу, і вони їхали мовчки. За хвилину-дві Джул озирнулась і побачила, що він плаче.
Уранці Форрест зник. На розкладному дивані його не було. У комірчині щезла його сумка. Кімнатою не розкидані його ворсисті чоловічі светри. Зникли його ноутбук і французькі романи. Він лишив свій брудний посуд у раковині.
Джул не сумуватиме за ним. Вона ніколи не воліла б побачити його знову. Але вона не хотіла, щоб він пішов, не пояснивши чому.
Що вчора Паоло сказав Форресту? Лише «Я друг Імоджен» і «Чув про що?», а ще своє ім’я. Це все.
Форрест не чув, як Паоло назвав Джул «Імоджен». Або чув?
Ні.
Можливо.
Ні.
Чому Форрест хотів, щоб поліція взяла в розробку Паоло? Невже він думав, що Імоджен переслідували і вбили? Чи він гадав, що в Імоджен був романтичний зв’язок із Паоло? Він думав, що Джул бреше?
Джул зібрала валізи і поїхала на інший кінець міста, до молодіжного гуртожитку, про який вона читала.
15
Третiй тиждень лютого 2017 року
Лондон
За вісім днів до того, як Джул поїхала до молодіжного гуртожитку, вона зателефонувала Форресту на мобільний з лондонської квартири. Її руки тремтіли. Вона сиділа на кухонному столі поряд із хлібницею, звісивши ноги. Це було рано-вранці. Їй захотілося подзвонити.
— Агов, Джул, — сказав Форрест. — Імоджен повернулася?
— Ні.
— О, — пауза. — Тоді чому ти мені телефонуєш?
У його голосі відчувалася зневага.
— Маю погані новини, — сказала Джул. — Вибач.
— Що сталося?