— Паоло?

— Так. Він увесь час мені телефонує. Типу купу разів на день. Смс. Електронні листи. Здається, він стежить за мною.

— Дивні в тебе взаємини.

— Це не взаємини. Він не приймає відповідь «ні». Ось чому мені треба було забратися звідти.

— Паоло-щось-Беллстон, так? — запитав Форрест. — Таке було його ім’я?

— Так.

— Він пов’язаний зі Стюартом Беллстоном?

— Я не знаю.

— Але ж таким було прізвище? Беллстон? — Форрест видобув свій мобільник. — У Вікіпедії написано: так, син Стюарта Беллстона, скандал з торгівлею, бла-бла-бла, його син — Паоло Вальярта-Беллстон.

— Гадаю, так, — відповіла Джул. — Я намагаюсь якомога менше думати про нього.

— Беллстон, це смішно, — промовив Форрест. — Імоджен зустрічалася з ним?

— Так. Ні, — Джул була схвильована.

— Яка з відповідей?

— Їхні родини знайомі. Ми зіткнулися з ним, коли вперше потрапили до Лондона.

— А тепер він переслідує тебе?

— Так.

— І тобі ніколи не спадало на думку, що про цього сталкера Беллстона, можливо, варто б розказати в поліції, яка розслідує зникнення Іммі?

— Він не має до цього жодного стосунку.

— Він може бути причетний. Багато речей, які не складаються.

— Іммі наклала на себе руки, ось і все, — відрубала Джул. — Вона була пригніченою, вона більше тебе не кохала, а мене любила недостатньо, щоб лишитися серед живих. Припини поводитися, ніби щось іще могло статися.