— Я не телефонував лише тому, що ти так мені звеліла, — вимовив Паоло, відпустивши її руку, коли вони стали в чергу за чаєм. — Мені постійно кортить зателефонувати тобі. Кожного дня. Я дивлюся на свій телефон, а потім не дзвоню, тому що не хочу стати обридливим. Я такий радий, що зіткнувся з тобою. Боже, ти гарнюня.

Джул подобалось, як футболка лежала на його ключиці і як зап’ястки рухались у тканині його куртки. Він прикушував нижню губу, коли хвилювався. М’які лінії його обличчя вигиналися на рівні його чорних вій. Зранку найпершим вона б хотіла бачити його. Їй здавалося, що геть усе буде добре, якщо вранці насамперед вона побачить саме Паоло Вальярта-Беллстона.

— Ти все ще не хочеш їхати додому до Нью-Йорка? — запитав він.

— Я не хочу повертатися додому ніколи, — відповіла Джул. Це було щирою правдою, як і чимало іншого, що Джул розповідала йому, як вона сама зауважила. В її очах заблищали сльози.

— Я теж не хочу повертатися додому, — сказав хлопець.

Батько Паоло був магнатом нерухомості, якого кілька місяців тому звинуватили в інсайдерській торгівлі. Це показували в усіх новинах.

— Моя мама залишила батька, дізнавшись, що він накоїв. Тепер вона живе зі своєю сестрою і їздить на роботу з Нью-Джерсі. Усе спотворене грошима, ці адвокати з розлучення, кримінальні юристи і посередники. Тьху.

— Мені шкода.

— Це просто огидно. Брат мого батька — неймовірний расист щодо розлучень. Ти не повіриш, що вилітає з його рота. Щиро кажучи, саме тому моя мама кипить ненавистю. Вона має на це право, але навіть розмовляти з нею по телефону — це пекло. Справді, я гадаю, немає навіть до чого повертатися.

— Що робитимеш?

— Ще трохи подорожуватиму. За кілька тижнів мій друг буде готовий вирушити, і тоді ми пройдемо Таїланд, Камбоджу і В’єтнам, як і планували раніше. Потім Гонконг, а звідти поїдемо до моєї бабусі на Філіппіни, — він знову взяв Джул за руку. Лагідно провів пальцем по її долоні. — Ти не носиш свої каблучки, — її нігті були пофарбовані блідо-рожевим лаком.

— Лиш одну, — Джул показала йому другу руку, на якій була нефритова змія, — усі інші належали моїй подружці. Я лише позичила їх.

— Я гадав, вони усі твої.

— Ні. Так. Ні. — Джул зітхнула.

— А це чия?

— Нещодавно моя подруга наклала на себе руки. Ми сперечались, і вона померла злою на мене, — Джул казала правду і брехала. Тут, поруч із Паоло, її думки плуталися. Вона знала, що не може більше з ним розмовляти. Вона відчувала, що історії, які вона розповідала собі та оточенню, кружляли навколо, накладались одна на одну і змінювали відтінки. Сьогодні вона не може сказати, які історії існували, що вона мала на увазі, а що ні.

Паоло стиснув її руку.

— Вибач.

Джул випалила:

— Скажи мені, як ти гадаєш, людина є настільки ж поганою, як і її найгірший вчинок?