— Ти знайшла друга, — сказав він Джул таким тоном, наче розмовляв із цуценям.

Треба негайно йти. Джул підвелася.

— Я зле себе почуваю, — сказала вона. — Голова болить, та й нудить. Можеш відвезти мене додому? — вона схопила зап’ясток Форреста і потягла його до дверей вестибюля.

— Ти була в порядку хвилину тому, — промимрив він, плентаючись за нею.

— Рада була побачитися, — гукнула вона до Паоло. — Бувай.

Вона сподівалася, що Паоло залишиться на своєму місці, але той підвівся й рушив за Джул і Форрестом до дверей.

— Я Паоло Вальярта-Беллстон, — сказав він, осміхаючись Форресту, коли вони прямували до виходу, — друг Імоджен.

— Нам треба йти, — сказала Джул.

— Форрест Сміт-Мартін, — відповів Форрест. — Тож ти чув?

— Ходімо, — наполягала Джул, — зараз.

— Чув про що? — запитав Паоло. Він не відставав, коли Джул витягнула Форреста на вулицю.

— Вибачте, вибачте, — сказала Джул. — Зі мною щось не те. Спіймай таксі. Будь ласка.

Вони опинилися на вулиці під зливою, Барбікан-центр має довгі проходи, що ведуть на вулицю. Джул витягла Форреста просто на тротуар.

Паоло зупинився під навісом будівлі, не бажаючи змокнути.

Джул упіймала таксі. Залізла. Дала адресу квартири у Сент-Джонс-Вуд.

Потім вона глибоко зітхнула і зібралася з думками. Вона вирішила, що розповісти Форресту.

— Я залишив піджак на своєму місці, — поскаржився він. — Тобі погано?

— Ні, не зовсім.

— Тоді що то було? Чому ми повертаємося додому?

— Цей хлопець мене діставав.