Джул було холодно і дивно. Вона думала про Брук, відколи приїхала до Лондона. Вона могла б знайти її в Інтернеті, але цього не зробила. Вона повністю вирізала Брук із життя.

— Ти впевнений, що то був нещасний випадок?

— Жахливий нещасний випадок, — відповів Паоло. — Мені дуже шкода.

Вони деякий час ішли в незручному мовчанні.

Паоло натягнув капелюха на вуха.

За хвилину Джул підійшла і знову взяла його за руку. Вона хотіла доторкнутися до нього. Визнання цього й сама дія нагадували героїчний вчинок більше за будь-яку бійку, в якій вона колись брала участь. «Не думаймо про це, — сказала вона. — Будьмо по інший бік океану і відчуватимемо себе щасливими».

Дівчина дозволила Паоло провести її додому, і він знову поцілував її перед будинком. Вони обіймалися на сходинках, аби зігрітись, а в повітрі кружляли веселі сніжинки.

Наступного дня рано-вранці у квартирі з’явився Паоло з великою сумкою. Джул була в піжамних штанях та домашній сорочці, коли він подзвонив у двері. Вона залишила його чекати в залі, поки вона не вдягнеться.

— Я позичив будинок у свого друга в Дорсеті, — сказав хлопець, прямуючи за нею на кухню. — І я орендував автівку. Решта, що може знадобитися на вихідні, лежить у цій сумці.

Він простягнув її, і Джул заглянула всередину: чотири батончики «Crunchie», чипси «Hula Hoops», карамельки «Swedish Fish», дві пляшки газованої води й пакетик із чипсами з сіллю та оцтом.

— Ти не взяв одягу. І навіть зубної щітки.

— Це для дилетантів.

Вона засміялася: «Фу».

— Ну гаразд, у машині маю наплічник. Але це — важливі речі, — сказав Паоло. — По дорозі ми зможемо побачити Стоунгендж. Ти його бачила?

— Ні, — Джул було особливо цікаво побачити Стоунгендж, про який вона читала в романі Томаса Гарді, що його купила у книгарні в Сан-Франциско. Вона хотіла побачити усе на світі, — ось як вона почувалася. Увесь Лондон, якого вона ще не бачила, усю Англію, цілий великий світ — і відчути себе вільною, могутньою й такою, що має право засвідчити і збагнути, що там існує.

— У нього є стародавня таємниця, тож усе буде чудово, — сказав Паоло. — Потім, коли дістанемося будинку, ми зможемо піти прогулятися й подивитися на овець на луках або сфотографувати їх. Можливо, погладити їх. Що завгодно, що люди роблять за містом.

— Ти мене запрошуєш?

— Так! У будинку дві окремі спальні. Доступні.

Він сів на краєчок кухонного стільця, ніби не впевнений, чи бажаний він тут гість. Нібито він занадто далеко зайшов.

— Ти нервуєшся, — промовила Джул, зволікаючи.