— Ми можемо обійти будинок іззаду й подивитися, чи не замкнено кухонні двері. Там є город — іще з часів, коли тут були городи, — мовив Паоло. — Гадаю, технічний термін — «у старі-добрі часи».

Вони напнули свої куртки над головами і побігли крізь дощ, вступаючи в калюжі та сміючись.

Паоло пошарпав двері кухні. Вони були замкнені. Він блукав навколо, шукаючи запасного ключа між камінням, а Джул зіщулилася під парасолькою.

Вона витягла телефон і вбила у пошук його ім’я та відкрила зображення.

Фух. Безперечно, це був Паоло Вальярта-Беллстон. Пошук видав його фотографії на доброчинних фандрейзингах[26], де він стоїть поруч із батьками, без краватки на заході, де чоловіки, вочевидь, мусили їх одягати. Його світлини з іншими хлопцями на футбольному полі. Розміщена бабусею в блозі аж тричі фотографія з середньої школи, на якій був рот, повний брекетів, і погана зачіска.

Джул тішилася, що це Паоло, а не якийсь пройдисвіт. Їй подобалося, що він був хорошою людиною. Ще кращим було те, що він справжній, адже вона могла вірити йому.

Проте в Паоло є ще стільки сторін, яких Джул ніколи не пізнає. Стільки історій, про які він ніколи не розповість їй.

Паоло визнав пошуки ключа безнадійними. Його волосся геть змокло.

— Вікна на сигналізації, — промовив він. — Гадаю, це безнадійно.

— Що робитимемо?

— Краще ходімо в альтанку і деякий час цілуватимемося, — запропонував Паоло.

Дощ не вщухав.

Вони їхали у вогкому одязі до Лондона і зупинилися в пабі, щоб поїсти смаженої їжі.

Паоло зупинив машину коло будинку Джул. Він не поцілував її, а простяг руку, воліючи узяти її руку. «Ти мені подобаєшся, — сказав він. Я думав… я думаю, що вже все прояснив? Але гадаю, що маю це сказати».

Він подобався Джул. Їй подобалось, якою вона є поруч із ним.

Утім, поруч із ним вона не була собою. Вона не знала, що це, або навіть хто це — та, що подобається Паоло.

Можливо, це Іммі. Можливо, це Джул.

Вона не була впевнена, де саме покласти межу між ними. Джул пахла жасмином, як Імоджен, Джул розмовляла, як Імоджен, Джул любила книжки, які любила Іммі. Це було правдою. Джул була сиротою, як Іммі, людиною, яка створила себе сама, людиною з таємничим минулим. Вона відчувала: так багато Імоджен було в Джул, і так багато Джул було в Імоджен.

Але Паоло думав, що Патті й Гіл — її батьки. Він гадав, що вона вчилася в коледжі з бідною мертвою Брук Леннон. Він гадав, що вона єврейка, має статок і володіє лондонською квартирою. Ця брехня являла собою частину того, що йому подобалося. Не можна було сказати йому правду, і навіть якби вона це зробила, він зненавидів би її за брехню.

— Я не можу зустрічатися з тобою, — сказала вона йому.