— Що?

— Я не можу зустрічатися з тобою. Ось так. Узагалі.

— Чому ні?

— Я просто не можу.

— Є хтось іще? З ким ти зустрічаєшся? Я міг би взяти номер чи стати в чергу абощо.

— Ні. Так. Ні.

— Тож яка відповідь? Я можу змінити твою думку?

— Я неприступна, — Джул могла вигадати, що в неї є інший хлопець, але вона більше не хотіла йому брехати.

— Чому ні?

Вона відчинила двері автівки.

— У мене немає серця.

— Зачекай.

— Ні.

— Будь ласка, зачекай.

— Мені треба йти.

— Ти кепсько провела час? Я маю на увазі, крім дощу, не було ні Стоунгенджа, ні заміського будинку, ні овець? Окрім того факту, що сьогодні сталася катастрофа за катастрофою?

Джул хотіла залишитися в машині. Торкнутися його губ кінчиками пальців і розслабитися, перестати бути Іммі й дозволити брехням нагромадитись одна на одну.

Утім, цього не буде.

— Дай мені чортів спокій, Паоло, — огризнулася вона. Джул штовхнула двері машини й увійшла в зливу.

Минуло кілька тижнів. Джул досі вищипувала брови в тоненькі лінії. Вона накупила багато одягу — прегарних речей з величезними сумами на цінниках. Вона придбала кулінарні книжки для кухні, хоча ніколи ними не користувалася. Вона ходила на балет, до опери, до театру. Вона роздивлялась усе довкола: історичні пам’ятки, музеї й знамениті будівлі. У Портобелло-Роуд вона купила антикваріат.