— Я кажу про те, що Імоджен також розбила маленьке серце Вівіан. Пізніше. І серце Ісаака Таппермана. Вона захоплювалась іншими хлопцями в той час, коли зустрічалася з Ісааком. Звісно, що він ревнував і сумнівався. Потім Іммі дивувалася, чому він її покинув, але на що ж вона розраховувала, підчепивши тих хлопців? Їй подобалося бачити, як люди втрачають холоднокровність і зациклюються на ній. І знаєш що? Це саме те, що робила і ти, і багато інших людей у коледжі. Це подобалось Імоджен, бо вона почувалася приголомшливою й сексуальною, але в такому разі ви не можете більше товаришувати. Щоб залагодити ситуацію, ти показуєш, що ти великодушна. Імоджен розуміє, що ти так само сильна, як і вона, а може, навіть сильніша. Тоді вона починає тебе поважати й ви товаришуєте.

Джул мовчала. Це була нова версія історії про Ісаака Таппермана — хлопця з Бронкса, про вірші Коутса і Моррісон на велосипеді Іммі та про можливу вагітність. Хіба Іммі не дивилася на нього широко розплющеними очима? Вона була закохана, а потім розчарована, але лише після того, як він її покинув. Те, що вона зраджувала його, здавалося неможливим.

Аж раптом усе стало зрозумілим. Тепер Джул було очевидно те, що Імоджен — яка відчувала себе дрібною та другорядною поруч із розумом і мужністю Таппермана — почувалася б сильнішою й могутнішою за нього, зраджуючи його.

Вони йшли далі через ліс. Сонце почало сідати.

На стежці нікого не було.

— Ти хочеш скидатися на Іммі, ну то й нехай. Гаразд, — сказала Брук. Вони дійшли до переходу над ущелиною, що вів до дерев’яних сходів, які сягали оглядової вежі, звідки було видно глибоку долину і навколишні пагорби. — Але ти не Імоджен, розумієш?

— Я знаю, що я не Імоджен.

— Не впевнена, що ти це розумієш, — заперечила Брук.

— Це не твоя справа.

— Можливо, я зробила це своєю справою. Може, я думаю, що ти нестабільна і найкращим для тебе буде відвалити від Іммі й звернутися по допомогу зі своїми психічними проблемами.

— Скажи мені ось що. Чому ми тут? — запитала Джул. Вона стояла на сходинках над Брук.

Під ними була ущелина.

Сонце майже сіло.

— Я питаю, чому ми тут? — повторила Джул. Вона промовила це легко, скидаючи наплічник і відкриваючи його, ніби хотіла дістати пляшку з водою.

— Ми збираємося поговорити, як ти пропонувала. Хочу, щоб ти в біса припинила пудрити мозок Іммі, жити за її рахунок, змушувати її нехтувати своїми друзями і покинула геть усе, що ти виробляєш.

— Я запитала тебе, чому ми тут, — повторила Джул, схилившись над наплічником.

Брук стенула плечима.

— Саме тут? У цьому парку? Ти привезла нас сюди.

— Точно.

Джул підняла сумку, всередині якої лежала статуетка лева з Азійського музею мистецтв. Джул, розмахнувшись щосили, важко опустила її на чоло Брук із жахливим хрускотом.