Генеральний директор «Рандеву» уважно подивився на свого головного редактора. І раптом помітив під очами в неї синці, ретельно притрушені косметикою. Та й взагалі усе обличчя в Лариси Леонідівни якесь змарніле було.
— То як у нас справи? — спитав.
— Та нічого, здається, — трохи невпевнено знизала плечима Яременко. — Опісля останнього… — затнулась, не знайшла слова й продовжила, — …усе в межах теорії ймовірності.
— Так-так. Сподіваюсь, що з теорією відносності теж все до ладу. А ти от чого так погано виглядаєш? Не захворіла часом?
Яременко відвела очі вбік.
— Та ні. Просто сплю чогось погано.
— А ти мелісою, мелісою! Дві ложки на два стакани кип’ятку, а потім за день вицідити. Спати будеш, як… — раптом теж затнувся Нейман. — Отож. А якщо голова болітиме, біля подушки постав гранчак води, якесь срібло в нього опусти, а до ніг поклади шматочок хліба. І тоді…
— Михайле Ісаковичу, ви для цього мене викликали?
Нейман знітився. І від цього майже миттєво розлютився. Невідомо на кого.
— Ні. Не для цього. Скажи мені, будь ласка, там в Грєбньова покійного ніяких матеріалів не залишилося?
Лариса задумливо подивилась на начальство:
— А що в нього визначний творчий архів був?
— Не іронізуйте, Ларисо Леонідівно, — ще більше спохмурнів Нейман. — Не можна так про небіжчика.
Яременко набрала було повні груди повітря, аби щось сказати. Гучне, мабуть. Але стрималась, повільно опускаючи привабливі вигини кофтини. Наче кульки повітряні здула.
— Отак то краще, — повів шиєю генеральний. — Мені казали, що в нього якась стрічка документальна вже майже відзнята.
— А як знаєте, чого питаєте!? Відзнята. Про приміщення книгарні, яке по суду передають новому власнику.
— Ага! Бачив, бачив сьогодні. Там ще народ пікетує.
— Ага, — передражнила начальство необачна Лариса Леонідівна, — я туди вже знімальну групу послала.
— Послала? А… Втім… От і добре. Молодець. А що з матеріалом Грєбньова?
— Так кажу ж: застарів. Нові обставини з’явилися. Там, виявляється, сама будівля — ледь не пам’ятник архітектури. Отже, схоже на судову помилку.