Та як же він «Фортуну» вирахував?!?

Мобільна Руслана, як завжди, засперечалася гучно й несподівано. Лариса лише край ока зиркнула на дисплей і… І відчула, як її серце починає стрімко падати в бездонну прірву, а всі економічні безодні враз стають дріб’язково мілкими.

— Громка!!! — горлала. — Романе!.. Нарешті! Любий мій, дорогесенький… Ти що, з глузду з’їхав, одоробло ти моє?! Я ж тут збожеволіла вже! Де ти?.. Як ти?..

— Привіт. Не переймайся. В мене все нормально.

Ларису наче крижаним прибоєм з усієї дурі на стрімчак кинуло. Аж кістки занили. Безбарвний якийсь голос був у Романа. Неживий.

— Роман? — перепитала сторожко. — В тебе як, все нормально, Романе?

— Не переймайся. Все нормально. Пливу. Працюю.

— Матеріал назбирав?

— Матеріал?! Ах, так… Книжка. Матеріал. Все нормально. Працюю. Ти як?

— Романе, що з тобою?

— Кажу, що все добре. Нормально. Не можу довго розмовляти. Передзвоню. Бувай.

— Рома-а-ане!!!

«Ваш абонент перебуває поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною… поза зоною…»

Лариса заметалась по клітці кабінету, кинувши мобілку на стіл. Наче вона їй руки обпікала. Клітка була міцна й виходу з неї не існувало. За її непорушними стінами руйнувався світ і зникали кохані люди. Залишалися лише механічні телефонні голоси.

Вона притулилась розпашілим чолом до холодного віконного скла, до судоми в руках ухопившись за підвіконня, наче за корабельний леєр під час семибальної хитавиці, і відчула, як по спині в неї повільно повзуть дрижаки.

— Заспокойся!!! — закричала зненацька так, що її, мабуть, в коридорі було чутно. — Заспокойся!… Все добре, сонечко, все добре. Не хвилюйся. Нам не можна хвилюватися, сонечко, не можна.

До болю стиснувши зуби, підійшла на негнучких ногах до столу, висунула шухляду з таблетками, подивилася на них порожніми очима і знову засунула усю ту медицину назад, хряснувши нею так, що аж стіл ледь не розвалився. На стільниці підстрибнула мобілка, схарапуджено засвітлюючись мертвенно-синім дисплеєм.

Лариса рвучко схопила її. Номер був незнайомий. Але не анонімний. Голос теж не механічний.

— Ларисо Леонідівно? Шестун турбує. Треба б нам побачитися з вами. І я так думаю, що чим швидше, тим краще. Для вас, я так думаю, краще.

— Побачитись?.. Так… так… Звісно… Шестун?.. Ах, Шестун! Віктор, якщо не помиляюсь, Васильович. Чим зобов’язана?