«Ні, інформаційний бізнес — поганий бізнес, — в котрий раз думав Михайло Ісакович. — Сісти, подумати спокійно неможливо! Начебто ота химерна інформація є матеріальною, грузькою, і увесь час тебе на люди, в зону особливої уваги викидає, наче… Наче оте лайно на поверхню води в ополонці. І відчуття відповідні. А, може, не лише відчуття? — засумнівався і враз обурився: — Ну, Ларисо, воно тобі потрібно?!.. А мені потрібна книгарня ота?!? — І сам собі відповів: — Потрібна, блін. Бо якщо до міської ради лізти, аби Варка остаточно не зжерла, треба оту громадську думку на своєму боці мати. А вона зараз просто на Громадянській і тусується. З іншого боку — телевежа… Так, дилема… Але ж Лариса?!? Та ні, бути не може… Щось тут не те».

Лискучий «мерс» звертав на вулицю з чекістською назвою «Воровського», залишену, мабуть, лише через вишуканий гременецький гумор. На Воровського розташувалася будівля «Рандеву». Що ж, Воровський Вацлав Вацлавович, він теж журналістом був.

«Так, треба когось ставити на телекомпанію, — роздосадуване думав Михайло Ісакович, вибираючись з автівки. — Досить вже самому красуватися, вік вже не той. Аптеки є, комп’ютери. Он вихід на цементний ринок з’явився, а це й до будівництва підходи. Самому займатися усім цим треба, самому. А «Рандеву»… Ні! Досить! От Ларку поставлю генеральним на зло декому, нехай віддувається. Порска дуже! Невже гендлювати навчилася?!»

— Яременко до мене! — грюкнув дверима приймальні, навіть не поглянувши на секретаршу. Та нажахано смикнулась до селектору.

А за декілька секунд, не встиг ще Нейман у крісло вмоститися, кахикнула з динаміку:

— Михайло Ісаковичу, перепрошую, але Яременко на місці немає. Розшукати?

— Ні, я зараз все кину й побіжу її шукати! Бардак розвели, розумієш! Богадільня! Давайте її швидко!

Потім тривалий час стояв біля вікна — руки в кишенях, обличчя червоніше, ніж зазвичай — і намагався заспокоїтись, розглядаючи панораму Гременця. Панораму дещо закривала пихата, з обличкуванням під мармур, будівля банку «Фортуна». Першого колись комерційного банку Гременця. Від нього сквером до «Рандеву» бігла головна редакторка. Он ти де!

А що стосується самого банку, то треба зазначити, що місце для нього було вибране вдало. На місці колишніх галасливих єврейських двориків, з двоповерховими будиночками та незмінною дерев’яною верандою на рівні другого поверху. Саме тут дуже тривалий час зосереджувалося економічне життя міста. Неформальне — згадався Шестун — звісно, життя. «Мойшо, я маю сказати тобі пару слів. Де ти надибав ці джинси, вони ж браковані!» «Ах, вейз мір, чого ви галасуєте? Ці джинси не носять — ці джинси продають».

Згадалася бабуня, яка сердито настоювала на тому, аби барміцва, ритуал перетворення хлопчика на чоловіка, був проведений за всіма правилами, а тих правил ніхто вже толком не знав. І почувся зненацька картопляний запах латкесу впереміш з мигдальністю мандельброту. А над усім цим, коли завертав південно-західний вітер, панував гіркий вологий аромат близького Дніпра. І ліхтарі Грюківського мосту, здавалася тоді по ночах рядом менор, що освячували місто.

Гременець, взагалі, починався як козацька фортеця на самому краю Дикого Поля, зростав як імперське військове містечко, потім водночас і чумакував, і заселявся предками Неймана. Дух торгівлі поступово вивітрив запах пороху. Врешті решт, місто, мабуть, і перетворилося б на великий ярмарок просто в центрі України, якби не революції, війни та післявоєнне будівництво, які засмоктали в гременецьку коловерть безліч росіян. Росіянам більше до вподоби була індустріалізація. І Гременець запахнув залізяччям, нафтою та цементом.

Багато чого було намішано в Гременці. Загублено. І дивним чином знайдено. Перекручено, виправлено, і знову закручено морським вузлом. Неспокійний характер був у Гременця і мінливий: вранці — по-єврейські розсудливий, увесь день — по-українські працьовитий, а вночі — по-російському бешкетуватий.

Але саме таким і любив це місто Нейман, так любив, що не зміг уїхати з нього в лихі дев’яності до пропалених середньоземноморським сонцем країв. Багато його родичів уїхало. А от він не зміг. «Мойшо, подивись на ці дужі мозолясті руки! Ця людина зовсім не хоче працювати головою!»

Загалом, Михайлові Ісаковичу іноді здавалося, що Гременець певним чином провадить якусь селекцію своїх мешканців. З багатьма просто мириться. Декого міцно тримає біля себе, повертаючи навіть з далеких, по-рекламному карнавальних та заможних, сімдесят перших земель. А декого, з ким в нього не склалися стосунки, просто позбавляється усіма можливим способами. Не гременчанам тут жити не можна.

— Можна, Михайло Ісаковичу? — почулося позаду і він аж здригнувся. Задумався.

— Заходь, заходь, Ларисо Леонідівно. Де це ти вештаєшся?

— Та на хвилинку до банку вискочила. Гроші от зняти вирішила.

— В робочий час!?

— Ой, Михайле Ісаковичу! Чи не знаєте, що в мене ненормований робочий день? Як сидіти тут до опівночі, так…

— Гаразд, гаразд, — замахав руками Нейман. Все одне цю Яременко не переспориш. А треба ж. — Сідай.