— Це стосовно Грєбньова?
— А ви звідки знаєте?
— Знаю, Ларисо Леонідівно, я багато чого знаю. Але до гарної людини, як відомо, бруд не пристане. Це вже не механіка — хімія.
— А, може, алхімія? Забобони. І звідки ви такий науково-популярний взялися?.. Мовчите?.. Ну й мовчіть!.. — Хотіла вже вимкнути мобільник, але враз дуже болісно відчула, що переживання останнього часу вже не тримаються всередині, що вони боляче пруться назовні і що вона зараз просто вибухне, якщо трохи не скине цей тиск. — Розумієте, смуга якась чорна по життю пішла. І кінця-краю їй не видно. А тут ще…
«Стоп!» — обірвала себе Лариса. Це вже буде занадто.
— Спасибі за те, що дзвониками серед ночі перестали турбувати, — посміхнулася кволо й запитала: — А оті квіти, що хлопчик якийсь мені щоранку під двері тягає, теж ваша робота?
— А ви звідки про хлопчика знаєте?! — безпристрасно здивувався рівний голос.
— Так вчора ледь не півтори години біля вічка чергувала. Виходити не стала, не хотілося лякати малого.
— Це не є хлопчик, — чомусь трохи затримавшись, відповів голос. — Це є кур’єр квіткової фірми. Я просив, щоб він не турбував вас. Адже він вас не турбує?
— Та ні. Можна сказати, що навіть навпаки. Але… Але з якого це дива ви такі знаки уваги до мене виявляєте?
Голос знову зробив коротесеньку паузу, наче вирішував щось для себе, а потім покотився механічно:
— Просто я маю захистити вас від усіх негараздів, Ларисо Леонідівно, якщо… — І несподівано жорстко закінчив: — …якщо ваш чоловік на це неспроможний.
V
Інтернет аж вібрував. В світі відбувалося щось неймовірне. Океан економіки збурився величезними хвилями. Вони стрімко вкривалися піною банків, що лускалися з величезною швидкістю то тут, то там. І уся ця розбурхана маса здибилась височенним цунамі, що зносив на своєму шляху непохитні, здавалося, скелі потужних транснаціональних корпорацій. Про тріски більш дрібних підприємств вже й не йшлося.
Курс долара стрибав, наче пульс переляканого юнги. А в декого вже й завмирав, немовби в його капітана, смертельно пораненого впалою щоглою. Уламок цієї щогли поцілив і по голові Лариси, яка сиділа біля ноутбуку, обома руками розтираючи такі, що аж виламувало, скроні.
Боже!.. І як це вона встигла гроші свої з «Фортуни» витягти?! Адже на сьогоднішній ранок від банку залишилася лише мармурова облуда. І та якась полиняла цього сірого дня, змарніла, мов обличчя головного редактора телекомпанії «Рандеву».
Скільки ж там у Романа в банковому загашнику залишилось? Вона була впевнена, що небагато, але і того було шкода. Дурень! Як би зателефонував, вигадали б що-небудь, а так… А так могли б взагалі на нулі опинитися, якби не надзвонювач цей клятий.
Втім, чому «клятий»? Вчора, звісно, Лариса його добряче вилаяла за зневажливе ставлення до чоловіка і поставила найжорсткішу вимогу, щоб він їй більше ніколи не телефонував. Але в світлі сьогоднішніх подій треба було б подякувати чоловікові за попередження. Щиро подякувати. Але не більше.
Вона знову кинула погляд на екран ноутбука і лише головою хворою повертіла. Ні, ну треба ж! І хто б міг подумати, що «Фортуна» лусне!? Цей банк в Гременці взагалі вважався таким, що його потопити неможливо. Це ж яку інтуїцію треба мати, щоб його вирахувати?! Чи не тільки інтуїцію? Але ж важіль інформації без правильно обраної точки опори нічого не вартий.
Лариса знову й знову поверталась до свого таємничого телефонного співрозмовника. Наче по колу ходила. Так дитинча страшну казку слухає: і продовження боїться, і не хоче, щоб вона закінчувалася. Адже було, було щось дуже лячно-незвичайне в її анонімному візаві: здається, от і з увагою до неї ставиться, і підбадьорює вчасно, і поради слушні дає, але… Хоч би назвався.