— Ларисо Леонідівно, ви мене чуєте? Кажу, хочу вас бачити терміново. Бо у вашій справі… гм… тобто, у справі Грєбньова виявлені деякі цікаві обставини. Нові обставини. Мені кортить почути ваші пояснення.
— А до чого тут мої пояснення та до ваших обставин?
— Бо ці обставини стосуються ваших пояснень, шановна громадянко Яременко.
— Щодо чого?
— Щодо вашого творчого, перепрошую за це слово, процесу. Щодо ваших стосунків із загиблим за підозрілих обставин вашим безпосереднім підлеглим Веселином Грєбньовим. Щодо вашій зацікавленості… Тобто, можливості… Тобто, можливої зацікавленості… Та чого це я вам доповідаю?! Будь ласка, за годину будьте у мене в кабінеті.
Лариса Леонідівна тужно зиркнула на зачинену шухлядку з пігулками. Невже таки скористатися доведеться?
— Знаєте що, Вікторе Васильовичу, — щосили потерла чоло тильним боком долоні, — якщо вас так дуже цікавлять мої можливості і ви аж ніяк не можете обійтися без моєї зацікавленості, то, будь ласка, шановний пане Шестун, я хочу бачити на своєму столі офіційну повістку, офіційно вручену мені згідно усіх вимог діючого законодавства.
Останні слова вона вже викрикувала.
Голос слідчого став крижаним:
— Будь ласка, громадянко Яременко. Якщо ви так налаштовані, то…
В слухавці щось гучно клацнуло. Так гучно, що Ларисі здалося, наче їй шпичак у барабанну перетинку загнали. І настала тиша. Тривожна, аж дзвінка, тиша.
— Вікторе Васильовичу?.. — обережно спитала громадянка Яременко.
Мобільник мовчав.
— Пане Шестун?..
Той самий ефект. Лариса обережно поклала телефон і повільно обійшла навколо столу, не спускаючи з нього очей. Мобільник мовчав. В кабінеті панувала якась неприродна беззвучність. Навіть з коридору нічого не доносилось, ні з вулиці. Наче вимерли всі навколо.
Лариса зіщулилась, не випускаючи мобілки з поля зору і мерзлякувато охопивши себе руками за плечі. В дзеркалі, що висіло біля дверей кабінету, відобразилось маленьке перелякане дівчисько, вбране чомусь у дорослий жіночий одяг. Обурення щезло. Залишилась лише грузька суміш розгуби й тоскного очікування якогось лиха.
Може, сходити таки до Шестуна? Бо щось не те коїться. Взагалі не те. Незрозуміле. І страшне. Поки що своєю незрозумілістю страшне. А далі?
У Романа он щось сталося. Жінку не обдуриш. Та він, здається, особливо й не намагався нікого дурити. Нібито йому байдуже усе було. Вона, Лялька, йому байдужа?!? Ні, такого бути не може!.. Порадник телефонний, знову ж. А, може, це друг якийсь Романів?.. Затявся Громка, розсердився, у позу встав, миритися перший не хоче, але ж кохає… От вони вдвох і граються в цю гру. Захищають. А, може так бути, що Роман і взагалі нікуди не уїжджав?..
Лариса Леонідівна заплуталася остаточно. Ні, треба таки висуватися до Шестуна. Їй боятися нема чого. Нехай її бояться. До того ж, дивись, якимись там ментівськими каналами і з судном зв’язатися можна буде. Бо коли ще Оленка зателефонує. А самій телефонувати, то знову отой лантух іллічівський мукати в слухавку розпочне. Та й рано ще, рано.
Ні, треба йти! Лариса широким порухом згребла зі столу в сумочку мобілку, щоденник, косметику, ще раз тоскно зиркнула на шухляду з медициною, і хукнула двічі, приводячи себе в бойовий стан. Повернулась в профіль до дзеркала, обережно й ласкаво провела рукою по череву, і вийшла до коридору. Колеги, що снували по ньому, зустрічали її якимись дивними поглядами. Чи то їй здавалось?