«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…»

Лариса затято труснула головою, волосся — увсебіч, губи — тоненька нитка. Рішення було прийнято. І від цього враз стало якось спокійніше.

— Шановний Михайле Ісаковичу, — холодно виціджувала в мобілку, притримуючи її плечем і вирулюючи з провулку Ілліча, — маю вас повідомити, що в зв’язку із сімейними обставинами я беру відпустку за свій рахунок. На декілька днів. Вас прошу лише про одне: офіційно оформити мою заяву опісля мого повернення до Гременця.

— Ларисо!.. Ларисо Леонідівно, ти що, з глузду з’їхала?! Яка така відпустка! Чи не знаєш, яка запарка зараз? Та в нас же виїзна сесія облради на носу! А «Океан Ельзи» приїздіть?.. Ні, ні, Ларисо Леонідівно, жодних за свій рахунок. І за мій, до речі, теж.

— Вельмишановний пане Неймане, мене на час відсутності чудово може замінити Рая Павлівна. Брусницькій щось доручати не раджу — вона лише під вами добре порається.

— Та… та… ти… ви… Звільнена!

— Ну й попутного вам, Михайле Ісаковичу, отого самого та саме отуди! І по саме нікуди.

Пішли ви всі! А чому «всі»? А, так, отой Дейко теж настирливо просив з міста не виїжджати. Порадник анонімний, знову ж… Пішли. Ви. Всі.

Додому заскочила буквально на десять хвилин. Позакидала найнеобхідніше до величезної дорожньої сумки, розсувала по кишенях гроші, кинувши біля люстра в передпокої непотрібну вже кредитну картку, обдивилась уважно в тому ж люстрі та з усіх боків свою постать і, хряснувши дверима, пірнула в кабінку ліфта.

З двору зірвалася аж виснувши гумою коліс і лише на проспекті Чумацький Шлях (колишня — вулиця Пролетарська), перед самим в’їздом на міст, взяла себе в руки. Поспішати, воно теж потрібно «швидомо», як казав Громка. Особливо на швидких дорогах міста з населенням майже в чверть мільйона малосвідомих осіб.

На Грюківському ж мосту, зиркаючи іноді на сумовиту гладінь Дніпра, дивитися на оте саме місто вона й не стала. І через Грюків, затишну лівобережну частину Гременця теж не стала їхати. Відразу звернула на дамбу, залишаючи ліворуч чепурні будиночки передмістя.

Передмістя Гременця — це взагалі була окрема пісня. Яку найкраще було слухати по «Радіо-Шансон», потягуючи пивце в невеличкому прокуреному барі, вщент набитому погано поголеною й не закомплексованою публікою. Ця публіка була останнім прихистком свободи в її майже первісному вигляді, шалому й веселому, не ув’язненому ще асфальтами площ та залізобетоном будівель. Ця свобода не впокорювалась ані чиновникам, ані міліціонерам, ані заїжджим проповідникам, ані власним вожаям. Вона затято існувала сама по собі, не дозволяючи нікому й нічому торкатись своїх традицій і поступово перетворюючи ці традиції на вакуум, а себе — на свою протилежність.

Широкою й тоскною була пісня передмістя. Вовчою.

Лариса, яка провела частину дитинство саме в такому районі, й досі не знала, на чий бік встати. Або тих, хто вважав передмістя куточками звабної — чи звабленої? — природи на відстані простягнутої руки від задушної квартири, або тих, хто вважав їх лиховісними кримінальними джунглями. Частка правди, мабуть, була і в тих, і в тих. Але на думку корінної гременчанки Лариси Леонідівни Яременко, воно, передмістя, виконувало для міста ту ж саму функцію, що й шкіра для людини. Воно захищало, фільтрувало, перетворювало, але — Боже ж мій! — якого лише бруду при цьому тут не залишалося!

Звісно, як і дніпровська вода — шкіру, так і час мив та чистив ці райони, згодом вони ставали статечними, розважливими, бо перетворювались на внутрішні частини міста. Перетравлювались ним, заростали жирком. Але перед ними виникали нові й нові, колись незграбні, колись одноповерхові, забудови. Місто росло. І якщо раніше передмістя нагадували засалену, занедбану шкіру безпробудного п’янички, то зараз вони все більше й більше вкривалися красивими й крутими, яскраво-червоними дахами поважних маєтків.

Але річ в тому, що і рум’янець на тій же самій шкірі часто-густо є ознакою не козацького здоров’я, а важкої хвороби. І того, що провіщали червоні дахи передмість, Лариса для себе ще не визначила.

Дамба закінчилася й прямий відтінок автотраси на мить здався голкою шприца, встромленого в заміські краєвиди. Позаду раптом декілька разів коротко й хрипкувато прозвучав сигнал сирени. Наче собака загавкав. Лариса зиркнула в дзеркальце заднього огляду. А це що таке?!

Патрульна міліцейська машина почала обганяти сріблясту «шкоду», порівнялася із нею і з напіввідчиненої бокової шибки з’явилася рука, що владним жестом вказала на узбіччя. Чим зобов’язана?

Це ж саме запитання Лариса повторила вголос, коли молоденький старшина, козирнувши, попросив її документи.

— Я щось порушила? — з незрозумілою навіть для самої себе тривогою запитала в нього жінка.